Розділ 31

Жити з людьми я так і не став. Чув, що казали – в учні до Щезника пішов. Пару років я і справді уникав будь-кого, лише бачився зрідка з родиною. Найбільше – з вуйком. Він знову вчив мене, як і колись. Та тепер це було інакше, адже я не був вже дітваком і сам розумів, чого хочу. Є таке навчання, що не напишеш ніде і іншому не передаси – до всього потрібно дійти власним серцем.Те, що я раніше бачив в ньому чорнотою, оборотною стороною сили, хижим – було моїм власним. Просто вийшло назовні, коли я відчув, що ніхто не має снаги стати супроти мене. Лугай вчув це, але не зміг розбурхати настільки, щоб заволодіти.

Син Марійки, названий сестрою на мою честь, вже прибігав до мене. Мав п'ять років, та хист в ньому пробудився рано, і моя мати часто відправляла його до мене, як колись і мене – до вуйка. Христина та Василько не могли дати цьому раду. В них вже знайшлося і двійко своїх діточок і хто винен в тому, що звичні діти були їм і ближчі, і зрозуміліші? Проте Василь любив Сербина все ж міцніше – за мою сестру.

Хлоп'я, попри малий вік, нічого не боялося в лісі і ніколи не блукало. Мавки не чіпали його, а інколи навіть виводили до мене, коли я не був у своїй хижі, а ходив лісом. Сьогодні я ніде не йшов – від рання відчував, що прийде.

Вони з'явилися ледь помітною стежкою – серед густих осикових і букових віт молодого підліску. Вітер ворушив зелене листя, яке ловило сонячні промені, підставляючи їм різні боки. Та замість світловолосого хлоп'я до мене прямувало троє.

Я піднявся назустріч і завмер. Двоє хлопців були майже одного віку – лиш Сербин світив золотоволосою маківкою, а другий був мов тінь – темноволосий, темноокий із такими знайомими рисами нашого роду… Я важко ковтнув. Висока жінка, що тримала його за руку, зупинилась за кілька кроків. Темне волосся, що ховалось під хусткою, незвичний одяг для наших місць, струнка постава. Великі очі… ноги самі собою зробили кілька кроків назустріч. Я вже думав, що й забув ці риси, стільки років пройшло, що згадував лише в снах. Перші роки чи не щодня. Та тоді я не міг піти, а пізніше… мене й спершу ніхто не чекав.

- Це твій син, Сербине, - сказала Горпина.

Чорні очі з подивом втупились у мене.  Хлопчик розглядав мене, а я – його. Кров нашу я чув і так, як чув неспокій, що вирував довкола.

- Як ж звати тебе, сину? – спитав. Присів, щоб заглянути в очі ближче.

- Яремою.

Ми з Горпиною сиділи на колоді біля хижі, що слугувала мені за лавицю. Сербин з Яремою побігли до дальнього краю кичери – там у підліску густо росли афени, і Сербин, як ґазда, показував свої володіння товаришу.

 - Ти навіть не спитаєш, чи він справді твій? – скуто повела плечем.

- Я й так бачу. Шкода, що не знав про нього… я не міг вернутися, Горпино.

- Я пам'ятаю, з села гонилися за тобою…

- Не в тім річ, я не мав бути поруч з людьми… нікому б від того не було добре.

- Твоя невістка казала – ти Гонихмарник.

- Так, тепер. Та тоді не міг тримати свою силу… багато лихого б наробив.

- Ярема теж такий. Я не можу дати йому раду – ще трохи, і нас двох  у селі втопили б. Його треба вчити, тож я привела до тебе… так, як ти казав – питала Перехресника.

- Я попрошу матір, щоб ти з ними жила. Чи… ти не сама? Маєш чоловіка? – це було б не дивно. Можливо, вона привела сина, щоб лишити?

- Не маю чоловіка. – Горпина спохмурніла. – Житло собі й в селі можу знайти. Лиш вивчи Ярему, ніц від тебе більше не хочу.

І якби не це, не прийшла б, - зрозумів. Та матір за дитину на все ладна. Ніби гора з плеч впала, як почув, що сама. Але ж несолодко їй у Вишнівці прийшлося… і так не любили її.

- Не потрібно в селі. Матері твоя поміч не завадить і жити там є де. Тай хлопцю буде простіше сюди ходити.

На тім й порішили.

Горпина пускала на науку хлопців удвох і вдруге не прийшла. Щоб побачити її – довелося йти самому. Матір одразу все зрозуміла. Раніше я рідко приходив додому – мені зручніше було у своїй хижі. І хоч мені були раді і за великим столом з родиною завше було для мене місце – та тепер там було занадто людно. Я бачив, що і Горпина почувається – не наймичка, але й не родина, хоч і разом за столом -  Христина обходила її останню.

Тепер мене тягнуло до батьківської хати щонеділі. І направду - і я, і Горпина розуміли, в чому річ. Я звик бути сам і потребував цього – та нині це змінилося.

Хоч гражда і стояла досить близько до гір – серпнева спека і тут відчувалася важкою духм'яною ковдрою. Огортала і ліс, і поле навіть тепер, увечір. Я давно вже мав піти – і покликав Горпину з собою. Коли ми дійшли до цвинтаря – вже підступали сутінки, і з села там не було нікого.

- Це моя сестра, - ми стояли коло Марійчиної могили, зарослої чебрецем і дикою м'ятою – матір навмисне не садила ні чорнобривців, ні портулаку. По хресту вився пагін вьюна, оплітаючи перекладину.

- Твоя мати каже - син на неї дуже схожий… - тихо відказала Горпина.

- Схожий… та я інколи думаю, що й на Соломаху він теж подібний.

Не дивлячись, відчув, як Горпина поруч зі мною скинулася і обернулася до мене . Мати мала розповісти їй про Марічку, але цього не знала й вона.