Розділ 30

- Все життя людина ходить колами, як не хоче прямої дороги… - Вуйко, не випускаючи з зубів димлячої люльки, крутив у руках ладанку. – Не схотів ти хисту, пожелував сестри – і от за кілько років стоїш там, де й був. І дорога перед тобою та сама.

- Я не бачу дороги.

- І я не бачу. Та вона є… Не думав самого спитати?

Піти до самого Щезника? Гадка про те, чого хоче з мене, морозом йшла поза шкірою. Як сестра що так, що йнак стояла на дорозі – не хочу я такого шляху. Не може він вести до чогось доброго.

- Дивись. Сили моєї тепер на те, щоб замкнути тебе – немає. Хіба сам ти на то ладен. Як не знаєш шляху – поговори з ним. Тоді й вирішиш…

По-всякому виходило, що іншої ради не було. Якийсь час я був вдома – допомагав батькам ґаздувати. Василько, хоч і ходив сумний, та потроху оклигав, бавив сина… До нас, поки мене не було, внадилась ходити Христина – та дівчина з села, яку намагалась мені засватати Марічка. Моя однолітка у селі вважалась перестарком – міцна, кругловида. Я спершу подумав – чи не мене дочекатись думала, адже колись ходили, стояли під вербами разом. Та давно це було – ще до того, як я у Гуту пішов. Чи так воно було, чи ні – та тепер все частіше бачив її поруч Василька. Навряд чи він сам розумів це, та, певне, потребував опори, а Христина була проста, як земля і так само міцна. Я навіть не сприймав її суперницею Марічки – надто різні вони були.

Тепер навідувався додому рідко – все більше був з вівцями на полонині. Батько міг перепочити, адже мені було досить лиш псів – ніяка хижа звірина зі мною маржину не займала.

Для рідних я себе прокляв. Залишив з десять слів, а решту – замкнув. Так було спокійніше, що нікого не врічу. Прокльон мій тримався коло тижня – далі потрібно було наново класти. А як я був сам – то мож було й не робити того.

Важко мовчати, хоч я і просив вуйка і він ходив до батьків переповісти, що я казав – аби мати спокій мала і не доскіпувалась до мене. Тож тут, на полонині, можна було вільно говорити – з тими-хто-в-лузі, тими-хто-в-лісі – мавки прибігли водити танки, вчувши спів, доки вовки по моєму слову стерегли маржину. Я боронив їх від Лісового діда – Чугайстра, що одного разу таки показався межи дерев. Мавки з вереском кинулися врозтіч, а я перетанцьовував його біля багаття, стрибаючи через бартку та через полум'я, щоб повірив, що нечиста сила не має наді мною влади.

Тутешня нежить загалом знала наш рід – мольфари завше однією ногою її стежками ходять, одним оком за Межу дивляться… мало хто зачепив би. Я й дітваком тут блукав…

Шукати Щезника я пішов до того-таки провалля, що мене прабаба водила. Хоч було то лиш раз, та й я підлітком був… та правду кажуть – мольфар ніде не заблудить, аби хоч раз був. Урвище було так само стрімким, з бурхливим потоком унизу, вологими скелястими стінами. І йти вгору було знов важко – наче кам'яну брилу на плечах ніс.

Зупинився на тому самому скелястому виступі, що й тоді. Сів на краю, спершись спиною до каменю. Поволі дістав з торби хліб і молоко, поставив.

- Чи прийдеш до мене, Господарю скель? Приймеш пригощення?

Щезник, як і всі подібні йому, що живуть вічно, має багато облич. Люди знають деякі з них, але я мало сподівався побачити інше. Надто добре пам'ятав той чорний вихор, що виймав мені серце.

Чекав, дивився у провалля під ногами, слухав далекий гуркіт води, що доносився знизу. Жертвувати кров'ю чи смертю Щезнику нема сенсу – і я, і весь наш рід від його сили вділені. Та й віддав одного разу я вже хист – а то цінніше за кров.

Що може прикликати Того, що в скелях сидить?

- Горі, долом ходжу…

Не виджу нікого…

Серце моє плаче, серце моє плаче

Од жалю велького…

Луна підхопила мій голос і понесла до провалля, стинаючись о скелясте каміння. Я замовк, слухаючи, як пісня уламками паде униз і дробиться.

- Шугаю, шугаю…

Ци ти тепер в раю?

Ци юж ся не вернеш, ци юж ся не вернеш,

До рідного краю…

Щемкий голос флояри (сопілки) непомітно влився у пісню. Підхопив, поніс вгору, до неба.

- Плачте, гори, плачте…

Плачте і ялиці

Бо юж ся не верне, бо юж ся не верне

Шугай до криниці…

Легкий цокіт копит був зовсім не чутним. Флояра плакала серцем:

- Гори мої, гори

Гори і убочі,

Не мож вас забути, не мож вас забути

Ні удень, ні вночи…

Сам того не хотячи, виливав журбу уголос. Багато було всього – і туга за сестрою, і тягар власного дару, що впав на плечі, прикував міцно, що не зрушити. І серце, що не мало змоги вирватись і полетіти…

Щезник ще награвав якийсь час, повторюючи пісню, після того, як я замовк.

Тепер він виглядав русявим парубком з дивно вродливим обличчям з тонкими рисами. Серед густого хвилястого волосся ледь проступали невеликі ріжки, а ноги завершувалися ратицями. Він відняв флояру від вуст і пильно поглянув на мене.