Шлях назад давався простіше – не треба було плутати, запитуючи дороги. Проминув і Млинівку, і Бугаївку, і інші села… йшов, зрідка зупиняючись на ніч, відробляючи за хліб та молоко. А коли дорога вела пусткою – ті місця, де стріли з Назаром та його парубками русалок – проминув, влягаючись ночувати у заростях полину. Ні польові русалки, ні річкові мене не вчули. А я тепер чув чимраз більше…
Виходило на те, що сила моя не лише повернулась зі смертю Варки. Її прокльон ніби забрав якусь загату і тепер її ставало все більше, прибувало, наче води у повінь. Я почувався нетривким містком на її шляху, який ось-ось зірвуть каламутні хвилі…
Дати цьому раду міг лише вуйко, тому я поспішав як тільки міг. Було й інше – здається, чи не кожне слово моє було невідворотнім. Ніхто не відмовляв мені дорогою, селяни здавалися як невільними, коли згідно хитали головами і бралися виконувати те, що просив. А ще… те, що вуйко називав хижим серцем, виривалося назовні. Не раз я стримувався, щоб не сказати більшого, ніж мені потрібно. Кортіло перевірити, чи годен стрічний селянин не лише вділити їжі, але й майно мені своє віддати? Сорочку з плечей зняти, до землі вклонитися?
Раз в полі попри мене проїхав гурт польської шляхти – на баских конях з дорогою перев'яззю, шаблями та пістолями, руків'я яких, багато прикрашене сріблом, визирало з-за широких поясів. Останній побіжно кинув на мене зневажливий погляд – і я аж замружився, тамуючи бажання покласти його одним словом в пил під своїми ногами, змусити плазувати… Чув, що поступися я бажанням тій силі – і наступне вже не буде таким простим. Що вимагатиме від мене чимраз більшого, крутитиме мною, як потік крутить сухий листок, доки не з'їсть, не проковтне, як тріску…
Через наше село я пройшов вночі, коли воно вже спало. Його було минути непросто – через одного зупинять, заведуть розмову. Боявся себе. Того, що можу нехотячи врікти… і в церкву тому не заходив. Мислив – спершу додому, побачити матір, батька… сестру? Стара звичка, що варто лиш повернутися – і все буде добре, грала зі мною злий жарт. Марічка була зараз ближче до мене, ніж до них. Та десь глибоко в душі жевріла дитяча надія, що все погане можна завернути, прокинутись – і все стане, як було.
Я різко звернув зі стежки і пішов у інший бік – туди, де у темряві за церквою ховався цвинтар.
Ніколи не було за мною такого, щоб боявся померлих. Цвинтар – тихе місце, всі, хто там є – сплять вічним сном. Окрім хіба що сестри…
Небо було затягнуте густими хмарами і ніч здавалась темною. Здавалась іншим, та тепер… я бачив тепер і так. Слабким сірим світлом світились хрести, темно-синім віддавали трави. Подекуди я бачив яскраві зелені цятки спалахуючих у траві очей – миші, тхори, всіляка дрібна живність не ховалася так, як удень.
Марійчина могила була крайня. Я знав, що мав зробити, за чим ішов, та ніяк не міг наважитись. Все скінчиться і так, але…
Врешті спустився на кілька кроків нижче і сів на траву спиною до хреста. Цвинтар був за спиною, а перед очима – порослий травою схил, що десь внизу губився у зворі, зарослому лісом. Далі – круті схили гір, вкриті смереками, мов звірі хутром, чорні, оповиті темними сивими хмарами…
Легкі нечутні кроки наблизились з-за спини. Маленька долоня торкнулася плеча, провела рукою. Сестра зітхнула і сіла поряд, притулившись збоку, обійнявши за руку. Схилила голову мені на плече.
- Дякую тобі, Сербине, братику… Камінь зняв з моєї душі, так тяжко мені було цей світ лишити… а тепер вже не гнітить мене, нема зла в моїм серці… І спрага не мучить. Хочу лиш лягти тут і заснути…
- Не прийдеш до мене більше?
- Навіщо кличеш?.. мені так легко тепер. Дуже тяжко було свою кривду пам'ятати, та я пробачила вже і душу його забрала.
- Що тобі тепер з його душі? – спитав.
- Вона муками очистилась… він тепер коло мене буде. Так правильно – адже тут син його росте… Нехай і на батька свічку ставить, лиш не кажи нікому. Непростий він вродився… ти його ще вчити будеш.
Я обернувся і подивився на сестру. Обвів поглядом улюблені риси – кирпатий носик, ямочку на щоці, брови, що дугами вигиналися над блакитними очима… золоті розпущені коси…що кінцями діставали до трави…
- Ну досить, - я кліпнув і все змінилося.
Кольори поблякли, і силует Марічки тепер лиш вгадувався у темряві.
- Віддай гребінь… - прошепотіла. Обернулася і підійшла до своєї могили. Притулилася до хреста, почекала якусь мить… і розтанула.
Якийсь час я сидів, та врешті піднявся і вийняв гребінь з кишені. Поклав під хрестом, поміркував. Пошукав всередині вогник за звичкою і він шпарко стрибнув на пальці. Перескочив на гребінь, лизнув його, спалахнув яскравим язиком, затанцював, і за короткий час розсипався гаснучими жаринками у порох.
Я зітхнув і піднявся. Більше тут не було що робити. Хіба що… обійшов хрест, відгорнув трави і коло самої землі видряпав ножем криво – «Лугай». Нехай так.