Розділ 28

Надвечір я мав думку дійти до Млинівки і заночувати в когось там. Та ще перед селом на дорозі помітив знайомі постаті. Чоловік з десять, віз та пару коней загороджували дорогу. Я ще здалеку впізнав Назара та двох його синів. Інші, здається, також були вишнівські.

Мене помітили пізніше, та чекали, розвернувшись у мій бік. Суперечки між людьми стихли, і мені вперше прийшло на ґадку, що чекали саме на мене. Останній десяток кроків я йшов повільніше, спостерігаючи згуртовуються навпроти мене недавні односельці.

- Дай Боже здоров'я! –  привітався, не доходячи до збіговиська.

- І тобі дай Боже, як не жартуєш… - після мовчанки відповів Назар.

- Як то ти позаду нас опинився?- викрикнув із-за спин та протиснутися наперед старий знайомий – Яків. – Слід плутаєш чи очі відвів?

Ой, дарма я не придушив того вишкребка, перед тим, як з села йти. Понадіявся, що боятиметься і лишив жити… та й вертатися якось не випадало вже…

- Чого б то я мав таке робити? – підвів брову.

- А чому пішов, не попрощавшись? – похмуро відказав Остап, схрестивши руки на грудях.

- Не випадало. Та хіба я винен що кому, що маю звітувати?

- От ти нам і скажи, чи винен, – подав голос Назар. – Із-за тебе дівка повісилась? Приворожив її лиш чи й ще кого у селі?

- А хіба мало однієї Варки?! – викрикнув хлопець, в якому я признав дубівцівського. – Така дівка була хороша, ліпшої красуні не було на селі, а згубила себе і брата порішила! І із-за кого?! Літавець він, як є!!

- Та хіба вона одна? І в нашому селі вистачає! – підхопив інший. – Чого б дівці за ним сохнути, як він копійки за душею не має! Ні коня, ні хати, а як приворожив!

- Та коби лиш дівки! А то й молодиці – звабив бідну вдову! – докинув і собі Яків. – В церкву не ходить, а в корчмі все є! – це була неправда, я пропустив лиш останню службу і тут було кому це заперечити, проте ніхто не став. – Бачили, що в пса шолудивого проти ночі обертається!

- Чи не ти бачив, Якове, коли я тебе за шварок з Горпининої хати викидав?

- Бачите?! Сам признався, що до вдови ходив, голову морочив!! Невістку мою зчарував!– зарепетував ще голосніше вар'ят. – Правду кажу! І до інших вроки розпускав! Щоб дівки від справних парубків одверталися!

Його підтримали в кілька голосів інші бахурі, і голос Назара, який обернувшись, пробував щось сказати, був нечутним у гвалті, що здійнявся. Ніяких дівок я, ясна річ, не зводив. Та завше є хлопи, не вдалі ні собою, ні розумом, ні статком, яких дівчата минають. А провину за це ладні класти на весь світ, чужі вроки та що завгодно. Отаких і назбирав тепер Яків, а ще, видко, Варчині залицяльники додалися, та ще й просто до бійки ласі… Те, що мене заб'ють зараз, або лиш згодом у селі, було ясно як день. І втекти не вийде – в них коні є.

- Хочу признатися, - я підняв руки і всі враз затихли. – Зголоситися перед вами.

- Ну, кажи, - промовив Назар. – А ви мовчіть , - обернувся до юрби. – Щоб я кожне слово чув, а хто перечитиме – запам'ятаю.

Зараз я міг лише сподіватися на диво. Бо хист приходить за першим покликом лиш тоді, як навчений ним користуватися. Як зріднився, неначе з другою шкірою. Він як батіг у невмілій руці – скорше поранить, ніж захистить, та вибору в мене не було. А ще, глибоко в всередині, гризла образа на Назара й Остапа – що й вони були серед цієї юрби. Гризла, точила нутро і підступала під саме горло чорною гіркотою – і я боявся, що не втримаю цієї сили, як впущу її…

- Я присягаюсь, що не дарма стрівся вам на дорозі, - почав, звертаючись до Назара. Той ледь кивнув і звузив очі. – Йшов я за Соломахою, прозваним Лугаєм, і шукав його смерти. Та вона встигла раніше за мене. Ваших дівок, - я обвів очима парубків, - мені не потрібно чарувати. Та скажу вам так: як закінчу нашу розмову, всі ви повернетесь домів і думати забудете про те, щоб мене доганяти. – Всі очі були звернені на мене, частина згідно хитала головами, тихо стоячи. Ніхто не перебивав. – Ти, Якове… - той кивнув, але не міг вимовити і слова, – повернешся в село і відтепер не підійдеш до Горпини ближче, ніж на десять кроків. Навіть у церкві. Та прийдеш їй на допомогу без слова, чого б вона не потребувала. Ні грошей, ні життя свого не пожалієш. Буде по слову моєму. А тепер йдіть!