Розділ 27.2

Швидким кроком попрямував стежкою, що вилася до річки. Довгоочікувана тінь під похилою вербою огорнула прохолодою. Я на мить сперся до шорсткого стовбура, щоб перечекати темні кола, що плавали перед очима.

 Вузьке листя ковзнуло щокою, наче пальці. Прохолодна вода хлюпнула під ногами, розбіглася легкими хвильками. Гілля наді мною ледь гойднулось і втопило тихе зітхання у шелесті.

- А хочеш, я тобі скажу?- прошепотіло над головою. На похилому стовбурі вмостилась русалка, сховавшись серед віт. Звісила голову униз, переплівши свої коси з вербовим листям. Сонячні промені легенько блукали блідою щокою, плутались у довгих косах. – І плати за то не попрошу…

- А що попросиш?- спитав, прислухаючись, чи не чути її подружок поруч.

- Нічого не попрошу, так скажу, - засміялась лукаво. - Якщо поцілуєш. То як?

- Чекай, скупатися хочу. Постережеш одяг?

Зеленокоса нежить тихо засміялась. Я скинув сорочку і штани, понадіявшись на Марічку. Та й ладанка мала б відлякати від того, щоб красти речі.

Ввійшов у прохолодну воду, пірнув з головою, вимиваючи гнилий дух, що міцно вчепився у волосся, шкіру. Переплив на той берег, нарвав оберемок м'яти, розтерся. Хоч русалки і люблять її, та все ж краще так.

Коли повернувся до старої верби, русалка вже гойдалася на вітах. Навіть одяг лежав там, де покинув. Я підняв його і пішов виполоскати, відчуваючи на собі погляд цікавих очей.

Повісивши сорочку і штани на вербові гілки сохнути, я заходився чистити соковиті стебла шувару, добираючись до білого осердя і хрумкого кореню.

- То чому ти мене стерегла, зеленокоса сестричко? – спитав.

- Бо ти не такий, як ми. І не як люди… поцілуєш мене – все тобі розповім. І в річку не потягну за собою… присягаюсь…

- То ти за цим мене чекала? Не просто парубка?

- Ти не такий, в тобі вогонь горить...  Я за загублену дівчину мститися не стану – мене мати погубила, як я немовлям була. Сім років я потерчатком бігала-блукала. Ніхто мене з людей визволити не схотів, мати імені не дала, хоч я і плакала до неї, щоночі під хату ходила… Поцілуй мене – я єдина серед подружок-русалок не цілована, сміються з мене… а я теж хочу, щоб мене живий хлопець цілував.

- Що ж, сплетеш мені вінок- то поцілую.

- Гаразд! – сплеснула у долоні, розсміялась і скочила на ноги. Обернулась – тільки майнули зелені коси, і зникла у густих травах.

Я дістав з торби хліб, що взяв у панотця у дорогу, і відламав шматок. Знайшов дикий часник, нарвав, та їсти не став – адже русалки не переносять його духу.

Зеленокоса повернулась, вже коли вітерець вкупі з сонцем майже висушили мій одяг. У вінку не було того зілля, що люди зазвичай вплітають як оберіг  –проте всі квіти були цілющі. Сплетений русалкою з доброї волі, він мав неабияку силу…

Я сягнув по одяг.

- Дарма одягаєшся,- сказала вона, спостерігаючи за мною. - Ти такий гарний, як мавкун чи Перелесник, без нього.

- Та все ж я з людей. Ще хочеш, щоб я цілував тебе?- всміхнувся. Та від русалки не дочекаєшся, щоб знітилась чи почервоніла.

- Цілуй! – підійшла, підняла бліде личко.

Не кожен, кому випадало цілуватися з русалкою, може розповісти, як воно – цілувати холодні губи, що пахнуть м'ятою і вербою, від яких німіє серце і зникають думки,  і ноги самі йдуть за довгокосою марою, прямо у м'яку постелю з річкових хвиль.

І я більше в житті такої дурості не зроблю. Якби русалка не пообіцяла мені – пішов би за нею, піддавшись звабі… і хто зна, чи помогло б мені моє ціле тепер серце. Як втрачаєш голову – решта не має ваги.

- Зупинись, – поклала мені руку на груди, в яких шалено товклося серце, намагаючись врятувати заморочену голову.

- Цього ти хотіла? – спитав, стримуючись, щоб не подякувати.

- Цього… - задумливо мовила зеленокоса. – Тепер я така, як і всі! - радісно вигукнула, сміючись. – Тепер піду в танок, і сестриці не сміятимуться, що я несправжня дівчина…

- То більше нічого мені не скажеш?

- А! Закляла вона тебе на свою смерть, щоб твої старання намарне пішли. Щоб все, що зробив для тієї, що найдорожча тобі, тліном обернулося…

Щось таке я і думав…

- Дякую тобі, зеленокоса, бувай весела…

- І ти бувай здоров!