Розділ 27

Я скористався гостинністю панотця, який запросив мене до хати. Котрась з жіночок по його знаку бігом нанесла якихось наїдків, що було дуже до речі – сил я витратив без міри, і безсонна ніч давалася взнаки. Люди лиш обходили зараз скотину, та заледве пороблять хоч трохи необхідного – набіжать. А натовпу я не хочу – адже доведеться свідчити.

Тож я поїв, подякував за гостину панотцю і пішов. Стежкою попри млин, а не дорогою, щоб не перестріли.

І вже був за вербами на краю села, коли геть розвиднілось, а низько над краєм поля зачервоніла смуга світанку, немов врізана кривим пазуром. Ледь зароджене сонце палало червоною кулею, трави пахли в кілька раз сильніше, птахи щебетали гучно, аж луна відбивалася у вухах. Я похитнувся, зашпортався – і відчув вологу глину стежки під ногою, зрошені трави, мокре від роси колосся, гіркоту полинового смаку…

В річці неподалік стиха хлюпали легкі кроки потерчат, що скрадалися попід берегом, розводячи вербові віти… попереду на роздоріжжі пихкав Перехресник – наче вовтузився великий, сердитий їжак. Ледь виднілися на росяних травах сліди польових русалок, що бігали вдосвіта, граючись в піжмурки… і сховались тепер, перед світанком, від важкого людського ока.

Я й після того, як віддав Щезнику хист, не перестав бачити дітей лісу й поля, і тих неживих, хто ходить межи двома світами. Та тепер це відчувалося до болю яскраво. Ніби десятки вух, десятки очей моїх були довкола і чули, бачили… я більше не мав діри у грудях.

Ніби холодом хлюпнуло в обличчя, стекло по шиї, грудях, сиротами вкрило все тіло. Я опустився, де стояв. Як могло таке бути?! Нечистий не міг мене обдурити, я не чув над собою чужої влади. Намацав  ладанку – вона відчувалася ледь помітним відразливим теплом, ніби ще тліла всередині. Дух був запертий там своїм словом, я відчував печатки і заборони ясніше, ніж дотепер. Обіцянка Нечистого, коли він спокушав мене, крутилася і крутилася в думках. Та як не він, то хто?!

Згадалося, як колись вуйко, ще коли я ходив до нього, вчив розвіювати вроки, наговори або чари, навіяні лісом. Відчути власне серце, подих, що вплітається в його биття, відшукати в ньому жаринку, вогник, який жевріє всередині. Роздмухати цей жар, провести його всім тілом, до  найменшої жилочки, до кожного волоска. І я почав згадувати цей забутий хист. Поступово, відчуваючи і споглядаючи це світло, що теплим вогником рухалось, підсвічуючи крізь шкіру, суглоби і жили. Це було важко з незвички, я кілька разів зупинявся і починав спочатку, намагаючись не пропускати жодного клаптика.

Покінчивши з цією справою, видихнув вільно. Сорочка була - хоч викручуй, а горло й очі – пересохли. У вухах тенькали, поступово стихаючи, молоточки. Я не рухався якийсь час, перечікуючи. Сонце пекло голову, довкола гуділи бджоли, джмелі, трави були сухі й пахли медом. Мокра стежка, якою йшов зрання, висохла до сухої глини. Сонце стояло високо в небі - виходить, вже полудень. А проте вуйкові ця справа займала зовсім мало часу.

Я прислухався до себе. І нічого не почув. Я – був я. Лишень цілий, з серцем, що билося на повну силу.

Замислився, чи не скупатися у річці, щоб змити з себе піт, а заодно і сморід Соломахиної хати. Тепер я різко чув його серед пахощів польового зілля. Чи все ж таки відійти подалі за людські поля для початку. Русалки мене тепер не переймали…

Стежка була зовсім тонка, але давно натоптана – темно-зелена коротка травичка серед світліших і вищих трав, що вже чекали коси, і вела у бік річки, перетинаючи більш широку, по якій я йшов. Перехресник вискочив майже з-під ніг так, що я мало не впав.

- Ух, ледве добіг!- задоволено розсівся на стежці перед мене.

- Не забив? - поцікавився, схрестивши руки на грудях. – Скачеш, наче заєць.

Кудлатий невдоволено фиркнув.

- Як не було поваги у молодих, то й тепер нема. Ні, щоб подякувати, вклонитися.

- Щось не бачу, за що?

- Не був би я тобі винен, той не сказав би. Дівка тебе закляла на смерть свою, в лісі висить.

- Як висить? Яка ще дівка?..

- А та, з якою крутив. Голову морочив… погуляв та покинув…

- Яка дівка?!

- Яка брата зі світу звела, чи пригадаєш? Тепер у лісі із чортами танцює…

- Варка – і щоб руки на себе наклала?- перевів подих. На мить стало серце. Навряд Перехресник брехав, та вірилося важко.

- Тітка її доїла, відьма. У рідному селі, чого доброго, втопили б. Та й милий покинув – куди їй ще податися було? А тепер в лісі їй воля, з чортами танки водити, парубків за свою кривду губити…

- В лісі, кажеш?

- Еге ж, повісилася, кажу.

- І прокляла? – от в це було легше повірити.

- Як даш крови, скажу, як… - вкрадливо промуркотів, блимаючи очима і облизуючи губи тонким чорним язичком.

Тепер зрозуміло, чого так поспішав. Щоб хто інший мені не сказав – нежить не любить бути винна, а за калину він мені не віддячився… Знати, як саме тебе прокляли – вартує крові, та тепер я не хотів її віддавати. В голові шуміло – ніч з Нечистим, сонце, що пекло голову до полудня, сморід проклятої хати, що все сильніше відчувався від одежі… Та й лізти у річку з врізаною рукою – не найкраще, що міг зараз зробити.