Розділ 26

До Соломахи я дійшов, коли вже був вечір. Попри це, люди не розходились. На дорозі віддалік хати, на сусідських подвір'ях стояло по двоє, по троє. Багато хто, видко, і не сподівався, що прийду.

- Чи не дасте, панотче, свічку, щоб у темряві не сидіти? – поцікавився у місцевого ксьондза, худого і чорного як грак, що теж стояв коло хати, тримаючи розп'яття.

- Аякже, - він ніби чекав, витяг з-за пазухи жменю. – Най Бог тобі помагає і всі янголи його зі святими на небесах…

Я схилив голову, доки він хрестив мене. Благословення ніколи не зайве, тим більш від тямущого панотця.

Двері дражливо зарипіли, закриваючись за мною. Доки крізь вікна проникало хоч тьм'яне світло, я обійшов хату, оминаючи покої, де було тіло живого мерця. Роззирнувся по господі, та нічого потрібного не було. Довелось іти в покої до Соломахи. Сутінки тут стояли густіші, тож я запалив свічку, що дав панотець. Обдивився. На стіні висіли дві турецькі шаблі, турчанка* для тютюну, оздоблена сріблом, польський палаш… На шиї самого Соломахи у вирізі сорочки виднілось важке срібне розп'яття, багато прикрашене різьбою. Я нахилився, роздивляючись. Світло від свічки коливалося, розкидаючи по стінам дивні тіні, не даючи розглянути. Можливо, то не простий хрест, а ладанка, в якій замість святих мощей щось геть інше. Нечистий не любить намоленого, хоч і в церкву при потребі може зайти, і службу відстояти. Ладанка йому в цьому допоможе.

- Каші маєш зварити, - несподівано сказав мрець. Я сіпнувся.

Відкриті очі сліпо дивилися на мене.

- Що в ладанці маєш? – спитав. – Лиш не бреши, мені цікаво.

Тіло захрипіло.

- Палець того, хто мене перед ним носив. Зубами відгриз. І ти так зробиш. А тепер звари каші.

Я випростався, скинув оком по покоях. Вони мали два вікна, на кожне я поставив по свічці. Коло дверей сів сам. Кинув на підлогу сердак, сам притулився спиною до стіни. Прикрив очі, почав проказувати молитви, що вчив дядько. Добре знаючи, що на певне вони мене не оборонять, лиш трохи стримають нечистого у цих стінах. Недобре, як він, зневірившись, якогось дітвака підкличе… а мені вже судилось так, як є.

- Замовкни! Годі бурмотіти, мене тим не замкнеш, - роздратовано прогарчав Лугай знайомим голосом. Замкнений у тілі Соломахи, не міг покидати надовго свій ледве живий прихисток. - Звари каші, я сказав!

-  Тобі зараз не про їжу варто думати, - відповів.

Соломаха захрипів, сіпнувся на ліжку.

- А я й не їстиму, нічим. Сестра черево спалила. Та й не потрібне воно вже йому. – Білі очі сліпо дивилися на мене. – То ти їстимеш, як хочеш сили моєї.

- Хто сказав, що хочу? – я знав, чого він чекає. Щоб перейняти на себе дух Лугая, не досить торкнутися руки його попереднього тіла. Так відьмаки й відьми свого вихованця можуть перед смертю перевести, та мілкий біс не зрівняється з цим нечистим. Тут інші присяги, важчі.

- Не дури мене. Ми обидва знаємо, навіщо ти тут. Більше, ніж я тобі дам, ти все одно не отримаєш. І я не скупий, мене просити не треба…

- Дух Соломахи відпустиш?

- Ти знаєш, що за договором він мій. За мою силу одна плата.

- Але ти моїй сестрі обіцяв.

- …І ти прийшов. Гаразд. Всієї душі не дам, хіба лиш крайчик – решту я вже обгриз. Що скажеш, нявко, візьмеш?

Марійка наче вродилася поряд. Мені навіть примарилось спочатку, що геть жива – підлога скрипнула під її кроками, сорочка шелестіла торкаючись тіла, навіть подих… ніби жива сестра стояла поруч. Серце пронизав біль. Якби я міг свого життя тобі вділити… лиш би ти жила, лиш би сміялась, бавила дитину… серце моє, туга моя. Чорний жаль затопив душу, найтемніше, що мав у своїм серці, піднялося догори і душило, виривалося назовні. Хіба ж є цім світі стільки крови, щоб затопити цей біль? Хіба стане для цього одного Соломахи, хоч би всю її вицідив? А інші, такі як він й гірші, що ходять по цій землі, заподіюючи біль, муки, страждання, не озираючись на тих, кого скалічили?! Хіба можна лишати їх злочини невідомщеними?! Покладатися на байдужого бога, який кожному велить випити свою чашу? Чи не краще стати для них тою карою, що давно обіцяна?! Поглянути кожному в очі, побачити жах, напоїти болем вдосталь…

Кожен крок Марійки відбивався у вухах гучною луною. Скрип, шелест. Під кожним пальчиком, під п'ятою… я відчував, що задихаюсь. Присутність сестри відчувалась так, ніби вона була більшим, ніж тінь, більшим, ніж при житті… це не вона – прийшло розуміння. Це я у своєму болю прикликав щось гірше з-за межі, що вселилось у знайомий образ.

Сміх задзвенів дзвіночком, сонячний промінь ковзнув у розтріпане волосся і заплутався там. «Не доженеш, не доженеш!...Сербине…» зелено-золоті трави, по яким тікає від мене лукаве дівчисько, раз по раз оглядаючись через плече. Я наздоганяю, даючи відірватись від мене, але не даючи втекти далеко, у темні хащі… Марійка скрикує і сміється, дрібні зубки виблискують, неначе перли. Схиляється до моєї руки і впивається у палець… Різкий пронизуючий біль тверезить і виштовхує з марення.

 Ніби важка пелена спала з плеч, щось, що тисло на голову, огортало її чорними крильми, пропало, щезло… Спогад розбив наслання і ніщо більше не заступало мого погляду. Ця Марічка, що стояла коло ложа Соломахи – була просто тінь, мара, залишок душі сестри, якій я мав допомогти піти. І нічого крім того. Лиш гребінь в мене на поясі, який несвідомо стиснув так, що зубці до крови впилися у пальці.