Розділ 25

До Горпининої хати йшов швидким кроком. Не знати, чи вона вдома була, та як ні – затримуватися не мав часу. Між двома селами цілий день бігати, а потім ще ніч з покійником бути…

Двері були відчинені, Горпина була в хаті. Я зупинився в дверях, видивляючись на неї. Забагато краси їй дісталося. Чим довше дивишся, слухаєш… тим гарніша стає. І не важить, що не вибирається у дорогі убори, не посміхається заклично. Сам ловиш ту посмішку на блідих губах, милуєшся на її ходу, рухи… кожне слово ловиш. Що ж, я свого щастя урвав шматок, далі вже без мене буде…

- Горпино, – швидко обернулась від печі, - Я попрощатися прийшов. Закінчилися тут мої справи, в Дубівці ще зайду і все. Прощавай.

Жінка мовчки стояла, не рухаючись.

- Семен Соломаха у Дубівцях помирає. Недоброю смертю. Я посиджу з ним ніч і на ранок піду. Дякую тобі за все…

- Почекай, - слабко поворухнулась. – Поїж спершу. Сили тобі знадобляться.  Чи, може, полину з плакуном- травою* заварити?

- Як маєш плакун, то зроби, як твоя ласка.

- Сідай, – поставила переді мною миску з варениками, сметану, шкварки. Налила узвару.

- Зараз заварю тобі зілля.

Доки Горпина клопотала коло печі, я виїв миску вареників дочиста, вимастив сметану.

- Зрання голодний, наче вовк, - слабко усміхнулась. Плакун настоювався, накритий хусткою, а Горпина, схрестивши руки на грудях, з неспокоєм в очах дивилася на мене.

- Я й справді, як вовк тут був. Недобрі мої справи, та тебе не мають зачепити. Можеш Якову і мною пригрозити, що вовком обертаюсь. Після цієї ночі він повірить.

- Ти звів його, отже? Соломаху?

- Не я. Але так, то моїх рук справа. І щодо Якова не задумаюсь…. Нехай ходить – та оглядається.

- А… я? – тихо спитала, - як мені твоєї помочі треба буде?

- Тільки якщо вже ніхто не допоможе… То піди до калини, що за селом на перехресті. Заріжеш півня чи курку чорну. Спитаєш - Перехресник скаже, де мене шукати, він мені винен. Та краще б не довелося – щастя по моїх стежках не ходить, і пари мені не судилося…