Розділ 24

Коли йшов сюди – на подвір'ї жодної живої людини не було, тепер же – за ворітьми стояло більше десятка дубівцівців. Ніхто не наважувався зайти на подвір'я, та несло від них страхом і гнівом.

- Соломаха не вмер ще, - сказав, підійшовши впритул до воріт. – Чи є в селі її родина? – кивнув на Варку, що скулилась і тремтіла, обхопивши руками себе за плечі.

- Нема в селі такої родини, щоб до себе братовбивцю взяла! – крикнула якась жінка ззаду натовпу. – Трійниця!!

- Хтось бачив, що вона струїла? – спитав.

Люди мовчали й відводили очі, говір побіг по натовпу, що став уже вдвічі більшим.

-  Кому ще? – скрикнув той самий голос.

- Так не годиться, - сказав скрипучий чоловічий голос. Люди розступилися перед невисоким чоловіком з довгими сивими аж закрученими вусами. – Я тутешній війт, - повагом кивнув він мені. – Судити всім селом будемо, як винна – покараємо.  Пан ксьонз і я будемо всіх слухати і хто свідчитиме, спершу на Біблії присягнеться.

- Соломаха ще не вмер, - зауважив хтось з натовпу.

- Міркуєш, ще оклигає? – примружився на мене війт, схиливши набік голову.

- Ні, він не жилець. Не пускайте, аби до нього якась дитина забігла, занапастите живу душу. До характерника не мож підходити.

- Я не можу й тебе, хлопче, пустити. Маєш спершу перед селом свідчити.

- Я повернусь. Лиш її, - кивнув на Варку, - відведу. Як тут її ніхто не хоче прийняти, відведу до тітки у Вишнівку. Потім вернусь, от вам хрест, - розмашисто перехрестився. Люди, як повелося, мені вірили. – І вона не втече, куди їй?

Секлета, Варчина тітка, не надто зраділа улюбленій небозі, але в хату пустила.

- Небіж ваш при смерті, - сказав їй. – Приймайте поки в себе, у Дубівцях їй бути не варто.

- Сербине, - схопила мене за руку Варка, коли я розвернувся, щоб іти геть, - Куди ти?

- До брата твого. Ніч з ним посиджу, душу відпущу.

- А потім за мною вернеш? Хату можна буде обкурити, посвятити, щоб жити потім. Люди заспокояться, все добре буде…

- Варко, - обернувся до неї, - все, що я мав тут зробити, я зробив. Дух Соломахи відпущу, бо нечистий в селі біди наробить…

- А я?.. А що ж зі мною?

- Хіба я тобі обіцяв щось?

Варка відсахнулася, губи побіліли. Втягнула повітря зі схлипом.

- Я заради тебе брата зі світу звела, село проти себе обернула, а ти не обіцяв нічого?! Гріх на душу взяла, аби лиш з тобою бути! Душу занапастила!!

- Хіба я казав, що кохаю тебе? Що візьму за себе? Хіба просив брата труїти?

- А хіба ж не хотів, не зрадів цьому?

- Хотів. Та не кожна сестра брата струїть, а я тебе навіть не вмовляв. Самій шкода було хати й спадку, більше, ніж брата. То треба зовсім клепки не мати, щоб таку, як ти, взяти за себе. Все одно, що гадину за пазуху.

Помовчав. Варка дивилася пекучими очима, з яких бігли сльози. Закушені до крови губи тремтіли.

- Я тебе звідти вивів, тепер твоя воля – хочеш лишайся, хочеш геть іди. Нечистий тебе не дістане. Як тобі краще буде, он з тіткою порадься. Адже ж в неї труту взяла, поради питала?