Розділ 23

- А ну цить! – те, що я бачив і раніше, що здавалося тінню від тіла, виросло і нависло димною хмарою. Марічка шпарко метнулася геть. – Він мій.

Нечистий наблизився і Варка заскімлила, втиснувшись у мою спину.

Наче темний дим клубочився над тілом Соломахи, приймаючи людські обриси. Червоні жарини очей дивилися на нас. Тіло на ліжку завмерло, як неживе. Моторошний голос продовжив:

- Укладім угоду – ти даєш мені нове тіло, а я віддаю оце. Нехай твоя сестра доїдає, що лишилось.

- І що ж лишилось? – обережно запитав я, дивлячись у палаючі очі.

Я добре знав, чим він живе. Смертями й муками, і однієї людини йому ніколи не досить. Його носили опришки, отамани, подекуди навіть гетьмани… Кривда буває різною і ті, хто віддав себе духу Нищівника, Лугая, знали, чим заплатять за перемоги. Кров і смерть - було єдине, чого він прагнув. Вигнати його з цього світу назовсім ніколи не вдавалося – завжди є війна, завжди знайдеться той, хто спраглий крові й слави не менше. Часто його кликали й ті, хто платив собою аби захистити свою землю. Але розплата одна – душа згорить на попіл.

- Їй стане, – голос зробився вкрадливим. - Прийми мене, я зможу повернути твою силу. Все, що ти коли-небудь бажав, буде твоїм, варто лиш простягнути руку.  Лиш вибрані з смертних можуть отримати таку могутність… Щезник нічого не вдіє проти мене, разом ми розтрусимо цей світ, як стиглу грушку.

Кожне слово озивалося тремтінням глибоко всередині. Я не хотів битв, але знову стати цілісним… заповнити пустку всередині, відчути життя повністю. О так, я б її заповнив, сказало щось в мені. Ще й як, вщерть. Носити в собі таку силу важко, та багато залежить від того, хто носить.

- Що, подобається коник? – примружився. – Біда, що не загнузданий.

- Я не забираю волі, - почув відповідь. – І слово тримаю. Бачиш, відпустив його додому, - перевів очі на Соломаху, - полишив Січ. Ти не маєш спраги до битв, та я покажу тобі, чому їх варто прагнути, –палаючі очі наблизилися. - Ти прийшов мститися за сестру, а тисячі людей терплять більшу кривду і мовчать. Маючи мою силу, ти завжди можеш покладатися на шаблю, а не на підступ, і не чекати слушної нагоди. Хіба немає тих, кого ти хочеш захистити? Чи ти ніколи не прагнув змінити цей кривий світ – боги можуть, та не хочуть, та у таких як я… - Соломаха захрипів на ліжку, скребучи кігтями. - У таких як я, є досить сили.

Кілька ударів серця тривало мовчання.

- Я вже зробив цей вибір, багато років тому. І ти не зміниш його.

Тінь відсахнулася, кинулася до тіла Соломахи, заметалася по стінах. Палаючі жаром очі лишалися на місці і не відривалися від моїх. Дівчата – і жива, і мертва – втиснулися в мою спину.

- Тоді дай мені заміну. – прогуркотів низький голос. – Я не можу піти, доки не знайду, хто носитиме мене. Дай його сестру.

Димні пальці потягнулися за моє плече.

- Ти не можеш взяти її проти волі. Та й на скільки її стане?

- Я маю залишитися в цьому світі! Стій!!

- Я побачив, що хотів – тепер можу йти.

Взяв гребінь зі столу, охопив Варку за плечі і розвернувся. Доки йшов до дверей – будинок трусився і шипів, як полум'я від сирого дерева. Вікна потріскали й осипалися, двері з гуркотом зачинилися переді мною. Я простягнув руку і відчинив їх.

 Штовхнув перед собою Варку на ґанок. Обернувся у дверях:

- Чекай.