Розділ 22

Та все ж я прорахувався з Варкою. Заледве за кілька днів гуділо все село – всі розмови і біля церкви, і в корчмі були за Семена Соломаху.

- А я казав, що не з добра багатство в їхнього роду! Бачиш, як важко помирає – як є відьмак!

- Характерник…

- Ага, хіба то не одне?

- Ні, кажуть, що характерник робиться з живого упиря. Такого, що добрих християн не чіпає, а лиш бусурман…

- Дай Боже здоров'я! – привітався. - Хто вмер?

- Та Семен Соломаха з сусідніх Дубівців. Тільки не вмер ще, - охоче відповів мені Назар. – Ти, певно, не знаєш за нього…

- Чув. Таж він, наче, молодий? – виказав здивування.

- Та в тому й-то річ! Отруїли, кажуть, його!

- Отруїли?! Хто?

- Подейкують, сестра. Тут така справа, - понизив голос Назар, - що більше нікому. Він, знаєш, який був? Характерник! Такі з чужих рук нічого не беруть.

- Так вже й нічого. Що, і в корчму не ходить?

- Ні, ну в корчму ходить… - з сумнівом протягнув Назар. – Хоч і не завше…

- Не буде кочмар нікого труїти! – обурено заперечив Хаїм і підлив всім пива.-  То ж його хліб – когось струїть, і ніхто більш в корчму не прийде. Та й чого б то кочмарю таке робити, то не інакше, як сестра, більше нікому!

- А сестрі нащо?

- А спадок?

- Хіба там мало спадку?

- Кажуть, - понизив голос Хаїм, - що не хотів сестрі посаг давати. Вже дівці двайцять год, а досі незаміжня! Хто не йде свататись – а йому гарбуза! Думали, що дівка вередлива, а то брат не хотів пускати грошей з рук.

Я вийшов з корчми, лишивши дядьків пити і сперечатись, і швидко пішов дорогою. Ноги самі винесли за село. Отже, Варка й сама впоралась, без моєї допомоги. Кулаки стиснулись. Не так я хотів це зробити, хотів смерть мого ворога бачити! Бік обпекло холодом і варто було дійти до калини на роздоріжжі, як Марійка стала переді мною.

- Приведи мене до нього!

- Думаєш, ще не вмер?

- Ти чув, що вони казали! Що характерник!

Я зупинився. Дійсно, як не помер – отже, нечистий йому служить і на цім світі його тримає. Доки чаклун свого чорта комусь не передасть – буде вмирати в муках – бо той не схоче з цього світу йти. Характерники такі самі, що й відьми, а Грицько ж теж називав його характерником, Лугаєм…

- Що ж… - хижо посміхнувся, - Тоді, сестро, він нас дочекається. Прийдемо попрощатись.

Варка з братом жили в хаті, що дихала достатком. Щоб дати лад такому господарству, двох рук замало, потрібні робітники, та зараз на подвір'ї нікого не було. Наче глуха тиша обтікала хату, хоч був білий день. Ні людини, ні навіть пса чи курки не було чути. Власні кроки здавались занадто тихими, доки я йшов до хати через подвір'я. На очі трапив уривок мотузки коло буди…

Несподівано двері в хату прочинились і в напівтемняві показалось дівоче личко.

- Сербине! – скрикнула, розчахнула двері і кинулась до мене.

На блідому обличчі карі очі здавались величезними, але Варка тримала гонор.

- Добре, що ти прийшов! Я зробила все, як умовлялись, та брат ще живий. Допоможи йому трути дати, щоб не мучився, бо він не жилець, а сама я не подужаю. Ходи, най все скоріше скінчить…

Я зайшов у хату.

Ще в сінях відчув сморід мертвяка й одночасно сирої крови, який став лиш густішим в кімнаті. В напівтемряві можна було розгледіти темні плями на підлозі, що вели до ліжка. Там лежало щось велике, темне і скоцюрблене. Соломаха давно би вмер, якби не нечистий. А так той міцно тримав душу у зотлілому зсередини від отрути тілі. Білі очі дивилися просто на нас.

Варкині пальці впилися в моє передпліччя, але вона не видала й звуку.

- Прийшов, значить… Не втерпів дочекатися моєї смерті? – пальці Соломахи почали сіпатися в корчах. – Ну підійди, дай обійму зятя… -захрипів, - Чи може ти, сестро, обіймеш брата? – очі впилися у Варку.

- Я тобі іншу родичку привів, а ну, чи впізнаєш? – я вийняв гребінь і поклав на стіл.

Марійка поволі зіткалася з повітря. Варка задушено ахнула за спиною і сильніше вчепилася в мою руку. Примара сестри стала чітка і видна, наче вдень. Довга сорочка, в якій померла родами, розпущені золотисті коси, що вкривали її нижче пояса, злиплі на висках від поту й муки, тонке обличчя…

- Впізнаєш?

В кімнаті чулося лиш важке дихання.

- Марічко, - наче щось живе прослизнуло вголосі Соломахи, - Що…ти хіба мертва?

- Ти мене згубив, - ніжно відповіла Марійка і ступила кілька кроків до свого кривдника.

-  Волосини твоєї не зачепив… любив тебе…- прохрипів Соломаха.

- Я пам'ятаю, як боліла мені та любов… як я просилася, рвалася з твоїх рук…

- Брешеш…ти сама приходила до мене!

- Так… за чоловіка боялася… кожну ніч про твою смерть свічку ставила…