Розділ 20

Коли доходив до Горпининої хати, вчув недобре. Попри пізню годину, в хаті світилося і двері були відкриті. Пес- ярчук хрипів на прив'язку, загрібаючи лапами.

Не спам'ятався, як забіг у хату. За столом розвалилося двоє бахурів, а Горпина втислася плечима у піч, намагаючись відхилитися від третього, що нависав над нею. Рука навпомацки тягнулась до рогача, та не діставала. Мене, що став у дверях, ніхто з нічних гостей не помітив.

- Накривай на стіл, удовице, - наказував один з тих, що за столом, - горілку, буженини, що маєш. То ми і не чіпатимемо, лиш посидимо собі файно… Чуєш, Якове, пусти, нехай на стіл збере. Нам багато не треба,  ти обіцяв.

- Лайдаку, ти маєш хату стерегти від її літавця! Чи я вас кликав, щоб ви дурно жерли?

- Літавця? Та ти здурів…

- То він про її пожильця, Сербина, - подав голос третій, - Літавець справжній, дівчатам голови крутить, а сам з удовицею тішиться… а наш Яків сам би хтів, чи не так?

- Що, Горпино, нема захистити тебе полюбовничка?! – прогарчав Яків, - і не буде, а скажеш кому – на все село ославимо! Що тобі не вистачає, гадино?! Чим я гірший за того голодранця?

Я тихо відступив у сіни. Троє – то є забагато. Пошукав сокиру за дверима. Швидко вибіг надвір, перерубав ланц ярчуку… Він стрілою  увірвався в хату, проскочивши під ногами, і з гарчанням кинувся на спину Якову. Я швидко перескочив через лаву і став навпроти тих двох. Підняв сокиру, світло блиснуло на лезі.

- Бачу, ксьондз матиме за ким завтра правити, - усміхнувся хижо. За спиною гарчав ярчук і вив Яків, намагаючись відірвати від себе пса.

- Геть з моєї хати! – почув за спиною лютий голос Горпини. – Бо жаліти не буду!

Непрохані гості, задкуючи, піднялись з лави і, шпортаючись, вибігли геть. Я озирнувся, Горпина стояла тепер з рогачем в руках і розпатлана і грізна, наче сама мара- смерть.

Я перевів погляд на Якова, що сучив ногами по підлозі, намагаючись відірвати від себе пса.

- Нехай гризе? – спитав Горпину, – чи мені зарубати?

- Стій, нав'є поріддя! Пусти… - Яків зміг підставити під пащу пса руку, і той гриз її, не маючи змоги дістатись до горла, - вбивці, вас село засудить за мене!

- Правду каже, ті двоє зараз набрешуть… - переводячи подих, сказала Горпина. – Циган, до мене! Циган!!

Пес нехотячи випустив руку з пащі і відступив. Гарчання виривалось з горлянки з видихами.

- Що ж, Якове, цього разу ти звідси на своїх ногах підеш. Але стережись – я будь-де перестріну… і вже не стану питати, кому тебе згодувати – чи русалкам в річці, чи нявкам у лісі…

Чоловік, підвиваючи, відповз до дверей, лиш там здійнявся на ноги і вивалився з хати. Ззовні почулися поспішні нерівні кроки. Я почекав і відпустив пса, який одразу вибіг надвір.

Мудрий пес не мав би гнатися за Яковом через село, а саджати знову на ланц я не хотів – щоб не вийшло як тепер.

Горпина стояла бліда, все ще стискаючи у руках рогач і дивилася на кров на підлозі. Я підійшов і забрав зброю з її рук, відставив і обійняв, міцно пригорнувши до себе. Вона була холодна, ніби з води, і міцно вчепилась тонкими пальцями мені у сорочку. Плечі дрібно затремтіли  і судомне ридання зірвалось з губ. І я тримав у обіймах, горнучи до себе і намагаючись відігріти і заспокоїти.

Поволі жінка розтисла руки, що притискала до грудей і обвила їх довколо мого стану. Я лиш міцніше пригорнув і притиснувся губами до її волосся. Поступово вона перестала схлипувати. Ми вже просто стояли в тиші і я відчував її тепло, що переходило в жар, всім тілом. В голові паморочилось і я подумав, що зараз вже варто відпустити, та тільки поворухнувся, як Горпина підняла голову. Вологі очі здавались ще більшими від сліз, а покусані привідкриті губи притягували погляд.

- Не йди, будь зі мною… - хрипко попросила і я припав до тих губ ще перш, ніж вона договорила.