Розділ 19

Цеї неділі гуляли у Вишнівці. Збирались за селом на заплаві ще засвітло. Спочатку танцювали, а вже як сутеніло – заводили пісень. Закохані ховалися милуватися, парубки заходилися розпалювати вогнище...

Я відійшов у тінь і сперся спиною до верби. Густі віти майже сховали мене, та, певно, не для всіх.

- Сербине… - Варка як з-під землі вродилася, - Сумуєш? Дівчину яку вподобав? Чи є файніша від вдовиці?

- Тихішої, мабуть, нема.

- Тихішої?.. – Варка опустила очі, - я б з тобою і такою була. Чуєш?! Яку схочеш – такою і буду.

- Не мороч голови, Варко… вибирай собі кого іншого.

- Якщо ж я вже вибрала? Сватай мене, Сербине. Нікого не хочу – лиш тебе, світ мені заступив, серце замлоїв…

- Ніхто тебе за мене не віддасть. Все моє – лиш те, що на собі маю.

- Я брата впрошу. В мене все є – і хата, і поле… нам двом достане.

Темні очі волого відблискують, з якимось впертим відчаєм. Що я зробив тобі, дівко? Ніц про мене не знаєш і знати не хочеш. Видко, ніколи відмови не знала.

- Ти й сама знаєш, що ніколи твій брат того не зробить, як живий буде. Або зі мною по світу жебрати або ж високу ціну платити…

- Я ладна будь-яку ціну платити, лиш скажи, що будеш моїм! Дивись – я заплачу, та вже тоді не відвертайся! – Круто повернулась на п'ятах і пішла геть, до вогню, до танку.

Багаття розгорілося, кидало відблиски на траву – дівчата знов затіяли танці – і Варка була там перша. Летіла, мов вітер, звивалася наче змія, блискаючи переможною посмішкою. І я відчув холодну руку, що торкнулася мого передпліччя. Марійка стояла за моїм плечем і дивилася.