Розділ 18

Після полудня пішов на дальні четвертини – майже під самим лісом. Треба було позгрібати скошене сіно. Насправді, мені хотілося просто побути подалі від людей, тому сказав Горпині, щоб на вечір не чекала…

Недарма село віддало вдові те поле – йти до нього було далеко, навіть через перелісок. Хтось би інший й не взяв – занадто далеко сіно носити, незручно возити… Та мені то тепер було на втіху – хотілося побути самому, без чужих поглядів, без балачок, дихати на вільні груди, коли бачить тебе лише ліс. Тяжкість, що гніздилася в мене на серці, гнула до землі. Чорні думки змушували лежати без сну, вигадуючи пастки, що втримали би характерника. І весь час я відчував як дихало, ворушилося, стискалося довкруг мене чуже село…

Ліс розрадить.  Він не добрий і не лише світлий – в ньому яри й ущелини, найсолодші ягоди ростуть на кістках тих, кого він з'їв. Сонячне проміння між зелених віт – лише одне з його облич. Поруч сонячних галявин в ньому є й темні провалля… Людська душа завжди відшукає в ньому своє.

Сіно було позгрібане, коли сонце зайшло за обрій і світлий день посірів. Роса впала на трави і я пішов, безтямно блукаючи по тим місцям, де було не кошено, заросло, де сліду не було людського. Пахощі чебрецю й материнки густо висіли в повітрі, сюрчали цвіркуни і я дихав глибоко, тамуючи біль, що кривавими сльозами закам'янів на серці.

Денне світло врешті згасло, і темрява огорнула мене своїми обіймами, сповила й втішила. В них було легше зануритися на саме дно душі, у глибоку пітьму і дійстати звідти те, що лякало.

Блідий неоковирний місяць здійнявся над лісом і висвітив галявину, на яку білими язиками наповзав туман. Я поволі дістав з-за пазухи дримбу і підніс до губ. Химерні звуки коливали повітря, гойдали туман… вимальовували те, що я мав втілити і ділилися тим з лісом. І він слухав і приймав. Бо як не прийме той, під чиїм покровом блукають мавки з пустими спинами, яких розриває навпіл лісовий дід? Хіба побачить він щось нове в моїм серці?

Повернувся я під ранок, Горпинин ярчук лиш глухо гавкнув. Попри те, що майже не спав, почувався повним сил. Сумніви, що мучили мене, були відкинуті і я, не лягаючи, просидів під оборогом ту годину, що лишалася до світанку.