А тільки дарма я Хаїму голову дурив. Варка чекала біля плота Горпининої хати. Я потай зітхнув – дівчина мені була ні до чого, про брата і сама не надто знала, а тепер лиш привертала дурно увагу. Соломаха бачив мене лиш раз – тоді біля церкви з Марійкою і я змінив дорогою одяг, постоли, що видавали в мені горянина. Навіть волосся обстриг по-місцевому – «під горщик», як більшість парубків.
- Сербине, - всміхнулася. – А я не тебе чекаю. Коли Горпина прийде?
- Доброго тобі здоров'я. Не знаю, я їй не господар.
- Вона тобі не докладається?- лукаво всміхнулася, ховаючи погляд під вії. – Дуже гарна, правда? Кажуть, до неї брат чоловіка ходить, ночує, за себе брати хоче?
- А ти за свого брата хочеш засватати? – зачепив за звичкою. Може, хоч щось…
- Мій брат як схоче – мене не спитає.
- Ну і я не питатиму, - пройшов повз і простягнув руку до хвіртки.
- Сербине! Зачекай… - пом'ялася. Потім підняла очі, - постій зі мною хвильку…
- Варко, я роботу маю.
- Яку?
- Дрова маю колоти.
- Можна, я коло тебе посиджу? А чи й допоможу, поскладаю…
- Чи тобі гуляння мало, щоб поговорити? Чи своєї роботи вдома не маєш? Мені ще коло корчми сказали, що ти на мене чекаєш – дивись, славу собі по селу заробиш.
- Може, я слави не боюся… То мого брата всі бояться, - темне прослизнуло у погляді. – Попрошу, то якого хоч парубка мені засватає.
- То й вітер в полі нехай тобі засватає, - висмикнув рукав з пальців й отворив хвіртку.
Зайти за мною на чуже подвір'я дівчина не наважилась, але й геть не пішла, навіть тоді, коли я й справді взявся до дрів. Здавалося, прилипла до плота. Я чув погляд на своїх плечах, на спині, але не обертався.
Хаїм мав рацію щодо норову Соломах, і дочка вдалась у батька не згірше, як син.
Варка й справді дочекалась Горпини, щоб передати їй щось від своєї тітки, яку мала в нашім селі. Я глянув косим оком на клунок, що Варка залишила на столі. Горпина пішла проводжати гостю до хвіртки, а я витягнув гребінь і поклав поряд.
- Мару… Марійко, поглянь.
А сам пішов назустріч господині, що вже верталася. Сестра не озвалася і коли ми зайшли в хату. Та Горпина, видко, не перший рік на світі жила. Взяла з полиці свячену сіль, розсипала кругом клунка. А тоді відійшла і кинула ножем у стіл так, що він пройшов над згортком і встромився у дерев'яний стіл. Злидень запищав, прибитий лезом.
Я вражено перевів подих.
- Думаєш, я з її тіткою – подружки? – насмішкувато спитала мене. – Видко, сильно тебе вподобала дівка та приревнувала. До родички пішла.
А тоді взяла рогач біля печі, підділа ним клунок та винесла геть з хати, через подвір'я й викинула через дорогу у корчі.
Прибитий злидень запищав, политий свяченою водою і здимів без залишку.
- Тьху, гидота…
Жінка сіла коло вікна і втомлено підперла голову, поклавши лікоть на підвіконня.
- Там у печі зупа з грибами… дістань, має бути ще тепла.
Горщик був загорнутий у рядно і дійсно не вистиг. Я поставив на стіл, дістав дві миски і нарізав хліба. Горпина піднялась і підійшла до столу.
Ми мовчки їли і мене огортало почуття спокою. Так було хіба вдома. Дивно, та я не бачив у Горпині нічого з нашої сили. Проте… пес-ярчук, намисто з горобини, тепер ось це. Можна багато чому навчитися, та вона бачила злидня так само, як і я. І я нічого за нею не чув…
- Як звати тітку Варки? – поспитав. – Вона що, ворожить?
- Секлетою, - осміхнулась. - А хто ж скаже… тут, хлопче, в селі не одна відьма. Та дехто мирно жити не хоче…
Ось воно, в чому річ. Мольфарська і відьомська сила різна. Тому я нічого від неї і не вчув. Горпина й сама така, як та Варчина тітка. Відьма нічого, крім того, що бачити, не може. Лиш якщо вчиться. А силу їй треба купувати – чи годованця, домашнього чорта, заводити. А чи й інак нечистій силі платити. Хтось собі біса у любаси бере, хтось людям довкола шкодить, їх долю на себе переводить, силу п'є.
Горпина небагато живе – козу тримає, курей. Дівчата до неї ворожити не ходять… і молока я у неї не бачив, зараз коза кітна. Одже, й його не краде.
- Ти не з цього села?
- Ні… За Йвана сюди віддалася. Ходив за мною, впадав, аж через село. З Гаївців я. А його родини тут – хіба брат…