Розділ 16

Півень піяв так голосно, наче стояв над самим моїм вухом. Крізь щілини між дошками оборогу, крізь продухи під дахом падали сонячні промені, золотим лезом розрізаючи прохолодний сутінок. Я потягнувся і сів. Варто було мені поворушитися, як над головою залопотіло, забило крильми – і чорний когут злетів на долівку. Стріпнувся і смиканим кроком вийшов у привідкриті двері, щоб знову подати голос.

 - А най тебе! – лайнувся спересердя. Варто було лишити хоча б щілину – і зранку гемонський птах влаштовувався над моєю головою. – Подарую Перехреснику, ось побачиш!..

З'їхав з копиці сіна, в якій спав, і пішов до криниці вмиватись. Холодна вода вкрила сиротами тіло, збадьорила. Вчора з гулянь повернувся під ранок,  а Горпина, видко, не стала будити.

Я перебрався до неї невдовзі після тої зустрічі біля корчми. Мені було зручно з будь-якого боку – Марійка не вийде за подвір'я – і в чужу хату їй без мене не зайти. А на подвір'ї Горпину охоронить ярчук. До того ж, не проста вона була – на її шиї серед коралів помітив нанизані ягоди горобини – оберіг від будь-якої нечисті. Його відьми часто вдовам дають, щоб  Перелесник* не перестрів.

Про людське око найнявся до неї в робітники за харч і дах над головою. Вона була вдова, старша за мене, і досі вродлива. Чоловік її загинув два роки тому, разом з Назаром чумакувати ходив. А його брат Яків, якого я заскочив біля корчми, все намагався за себе засватать, та Горпина не давалась. Казала, не віджалувала ще мужа.

- За Якова не піду, хоч би вогнем мене палили, - сказала мені. – Він ще до мене лип, як дівкою була, таке гидке, прости Господи, наче й не рідні брати з моїм Іваном. Мені краще у воду, ніж після  Івана такого до себе привести.

Хто ще до неї залицявся – не казала, але були. Тож я багато кому в селі  перейшов дорогу. Та Горпина казала, що її плітки не обходять.

 - Ти би знав, що про мене не вигадують. Найгірше баби – кожна свого чоловіка мені в любаси мостить, варто йому в корчмі загуляти, то не туди біжить, а до моєї хати. А ті й раді перед іншими похизуватись. Тепер заспокояться, що ти під боком є. Ти нікому ні брат, ні сват – поплещуть язиками, так хоч ворота дьогтем не вимастять.

Але в хату не пустила. Дала верету* й подушку і відправила спати до оборогу*.

Сестру Соломахи я бачив тепер чи не кожної неділі. З дубівцівськими відтоді гуляли спільно – по черзі то у них, то у нас. Варка приходила щораз і кожного разу ставала коло мене. Чув, як свої  кликали її Варка-сварка, бо багато хлопців через неї билися. Дівка дійсно була ладна – невисока, темноока і темнокоса, жвава і гостра на язик. До мене  була лагідна, як тепле молоко. Мене ж поряд з нею весь час охоплювало дивне відчуття – ніби змія ворушиться за пазухою. Може, до цього докладалася Марійка, яка тепер не показувалась навіть наодинці, лиш гребінь в кишені ставав тяжким та холодним.

Семен Соломаха майже не бував вдома, доки батько жив. Матір їхня померла ще раніше. Тепер же, коли сестра залишилась сама, повернувся додому ґаздувати. Видко, хотів видати сестру заміж і вернутись на Січ.

- А сам женитися не думав?- байдуже поцікавився.

Хаїм долив мені пива, не поспішаючи протер стола, і похитав головою.

- Не до сімейного життя цей чоловік, не до сім'ї. Я ж з дитинства його пам'ятаю – розбишака такий, що… ні батько на нього управи не мав, ні матінка. Не до господарства він. То такий норов, що все душить. І батько його покійний такий мав, жінку в могилу звів.

Кочмар знаву похитав головою.

- Ти, хлопче, гляди… Дівка вона файна, добра за нею теж є…але задумаєш брати – краще з Соломахою наперед порозумійся. То страшний чоловік.

-  Чого б вона за мене йшла… - ліниво відмахнувся.

-  Ааа, не роби з мене дурного!.. Хаїм корчму тримає, Хаїм все бачить і чує.

-  І що ж ти чуєш?

-  Що дівка за тобою сама бігає. А вже там така кров – все по її має бути.

-  Щось я ще не чув, щоб хтось хлопа женитись присилував.

Поклав гроші на стіл і, подякувавши, вийшов. Хаїм недовірливо гмикнув мені услід.