Розділ 13

Вишнівка і справді  було гарне село. І потопало, як і годиться, у вишнях – червоні ягоди, наче коралі, світили із-за кожного плоту. Та ще перед тим мене торкнуло дивне відчуття - наче холодним кулаком гупнуло в груди, а затим обпекло жаром. Дався знати вуйків годованець – і чкурнув геть. То село називалося Дубівці, а Вишнівка було наступне.

Всередині аж запалало скочити з воза, бігти, шукати… Та я не подав виду, лиш стиснув міцно гребінь у кишені – мало не тріснув. Воно й на краще, що Вишнівка – наступне. І недалеко йти, і на виду не бути.

Тож я їхав на возі, роззирався на всі боки й усміхався. І мало не з-за кожного плоту виглядали карі очка – дівчата повибігали буцім-то ягоди рвати, а самі видивлялися на хлопців, що верталися після чумакування.

Ночував я в хаті у Назара. Ну як в хаті – літо надворі, тож в сіні на возі. Багато хто між задушною хатою і оборогом – вибрав ночувати під зірками.

Назар з господинею пішли в хату, їхні троє синів в оборіг. І лиш стишилося, всі з нього геть і порозбігалися – аякже, до дівчат.  Погомоніти після розлуки, намилуватися…

Я почекав ще з півгодини і також встав з воза. Сон не йшов, глибоко всередині все калатало. Перескочив через пліт і пішов дорогою за село. Невдовзі минув останню хату і вийшов у поле. Десь недалеко його мала перетинати сільська дорога і польова – до якогось хутора. Не дуже видна, ледь протоптана, та все ж яке не є – перехрестя.

Молодий місяць нарешті піднявся над селом і його світла достало на те, щоб побачити. Я опустився навколішки. Трави пахли сильніше, ніж вдень, чулося росою, чабрецем і м'ятою. Я глибоко вдихнув і дістав ножа. Годилося прихопити з собою чорного півня, та довелось би вкрасти. Якби купив – все село б відьмаком знало.

Тому… я провів гострим лезом по долоні і струсив краплі крові у куряву. Через якийсь час на ній закурилося, закрутилося, ніби кудлатий дідько не вище сидячого кота завовтузився і витріщився на мене зеленкуватими очима.

 - Що потрібно? Свою службу я зробив! – фиркнув Перехресник, облизуючись. – Шукай у Дубівцях!

- Вуйків вихованець сказав. То була йому служба чи мені?

 - Йому. Але й ти можеш віддячитися, - жадібно блимнув очима.

 - Як попрошу службу – віддячусь, моє слово.

 - А чим заплатиш? Кров в тебе добра…

 - Крові моєї хочеш? А якщо калину посаджу?

- Хочу!- аж скрикнув Перехресник. – Хочу калину! Отут, коло цієї дороги. Я тут лежатиму в холодочку, дівчата прийдуть калину ламати, пісні співати…

 - Польова русалка прийде, коси чесатиме…

 - Все-то ти знаєш, - невдоволено буркнув, завовтузився, – Що за те хочеш?

 - Згодом скажу. А поки сплутай мій слід, як хто питатиме. Кажи, що далі, як на три дні не бачиш…

 - То не служба – я сам і не бачу… та інших поспитати можу, - хитро примружився дорожній дідько.

- Не питатимеш. Калину посаджу наперед, а справжню службу потім спитаю, як знадобиться.