Розділ 11

В кого питати поради, як не в найстаршого? Відбувши дев'ятий день по похороні, я подався до вуйка. Навпростець, через ліс. Вже доходячи до його хати, замислився. Озирнувшись трохи, витяг Марійчин гребінь і сховав між корінням трухлявого пня. Хто зна, може мольфар не вчує…

Вуйко сидів в темній хаті і низав на нитку гриби. Нерозкурена люлька лежала поряд.

-  Дай Боже, вуйку!.. – привітався, схиляючись перед низьким одвірком.

- І тобі дай Боже, - неквапом відповів, тримаючи нитку в зубах. – Без Марійки прийшов?

Серце боляче гупнулось об груди, та я промовчав. Брехати старшому – то теж треба вміти. Інакше і починати не варто.

- Без, – відповів і зайшов в хату. Вуйко кивнув на лаву навпроти себе.

- Не дивуйся. Бачив я її у вас вдома. А ти ж любив її найбільше.

- Василько…

Вуйко гмикнув.

- Міг бути й Василь. Та Зена би його огородила, як і дитя. Прості люди мертвих бояться. А от ти занадто її любиш і замало боїшся, щоб пустити, хіба ні?

Я згадав пучки полину та портулаку, підвішених матір'ю над колискою та під вікном. Різкий запах васильків*… Заслабке то зілля виявилось на нашу Марічку.

- Полиєш могилу свяченою водою, осиковий кілок заб'єш, та й по-всьому. Зроби це, бо упиря матимеш в родині, – вуйко нахмурив густі брови над моторошно-чорними очима. Він загалом виглядав як справжній мольфар – смагляве вилицювате обличчя з горбатим носом і щось водночас ведмеже і вороняче в рухах. Раніше, кажуть, мольфари вміли перекидатися якимось звіром, про нього ж я цього не відав.

- Ні, так я не вчиню. Марійка сама піде, як помститься.

- Небожа їй віддаси? Чи зятя?!

- Був з рік тому тут один зайда. І перед Марійчиною смертю я його бачив. Він сестру скривдив.

Лавка важко заскрипіла під дядьком.

- Он воно що… я думав, пологами…

- Я все одно його вб'ю. А Марійку осиковий кілок не візьме. А палити я її не дам.

- Палити недобре…  тоді Зені і всій вашій родині інше місце шукати доведеться – люди життя не дадуть, як упиря запідозрять. Може, й решті родини несолодко доведеться…

- Допоможи, вуйку, його знайти. Козак він з непростих, характерник. Очі відвів, як їхав, Марічка ніде його не чує.

- Ти розумієш, про що мене просиш?! Щоб я живого нечисті віддав! Для чого ми на межі, гадаєш, стоїмо, по грані ходимо?!

- Він сестру мучив!! – я скочив на ноги і навис над вуйком. – Нявкою зробив! Вона в муках помирала! Хіба не пам'ятаєш, яка була? Як сонячний промінчик, як струмок дзвінкий! Око нею тішилось, серце співало… А тепер що?! Нежить, яка кров'ю грітися хоче… то нехай це буде його кров!

Я дивився прямо в чорні смоляні очі, пропікаючи їх гнівом. Вуйко не зрушив, та його важкий погляд не мав зараз наді мною влади і зрештою він відвів погляд.

- Гаразд. Але як за рік того не зробиш, то її душу вже не звільниш. Вона при тобі, як годованець ( нечисть, що служить мольфару) буде. А чим ти її годуватимеш, як сам без хисту?

- Допоможи знайти, я дам йому раду.

- Характернику? «Той» тобі силу вже не поверне.

- Не все силою робиться… найду, як зробити.

васИльки* - не плутати з волошками, друга назва базилік