Розділ 10

Гребінь я носив з собою. Нечисть дала слово, та їй і правда холодно так бути… не хотів мучити сестру довше. Наступного ж дня пішов до Грицька.

Товариш зрадів, поставив на стіл фляшку і моргнув жінці, яка швидко принесла хліба й сала і поставила воду – вареники варити. За себе він взяв дівчину, що рідко з нами на вечорницях була – Галинку з сусіднього села. І виглядало, що добре їм разом ведеться.

Ми пом'янули сестру, і Грицько неквапом почав розповідати всі новини, що сталися з того часу, як я останній раз був. Видно було, що щиро хоче мене розважити, втішити. Та про Соломаху я спитав лиш в самому кінці.

- То мій товариш! – гордо сказав Гриць. – Козак з самого Дикого Лугу! В нього навіть прізвисько друге є – Лугаєм кличуть.

- Друге? А перше ж яке?

- Соломаха. Семен. То по-батькові прізвище в нього. Соломаха – то каша така, що козаки їдять. Ще куліш є, тетеря… а соломаха теж каша. Але кожен козак ще своє прізвисько на Січі має. Там нема так, щоб за батькові справи сина шанували. Своє маєш заслужити сам. Ті, хто на Січ приходять – буває і імені свого не кажуть: втікачі, переступники… і їх приймають, аби в Бога Святого вірували та товариству присягли.

- І що ж, не зрадив ні один?

- Чому ж, було. За зраду страшна кара – в мішок і палицями б'ють. Кожен раз б'є, та всіх багато. Не знатимеш, від чиєї руки вмер і хто останній раз вдарив. Страшна смерть. Та рідко хто зраджує – бо нема куди далі Січи йти…

- А за що ж Лугаєм назвали?

- Та бо ж з шаблею дуже хвацько вправляється. І з двома також – вогонь, а не козак! Така казка є в степу про Лугая, що ліпший мечник був.

- І що ж він, сам-один? Чи статок, родину має?

 Має сестру молодшу, батьки повмирали. Але й своїх статків є. Ех, шкода, розминулися ви з ним. Гостював в мене пару днів, та й поїхав. Що, теж на Січ хочеш? Шкода, не пішов ти тоді зі мною… може, разом тепер би козакували.

- Ну я бачу, що тобі і так не зле. Файну жінку маєш, ладна, моторна, - сказав я більше для самої господині, що крутилася біля печі з наїдками, - ти з нею як сир в маслі.

- Та ж отож бо  й воно, що як сир в маслі! А козацького життя так і не спробував! – грюкнув по столі кулаком Гриць. Він трохи вже захмелів. – Козацької слави не зажив!

- То, брате, в кожного своя доля і свій хрест. Ґаздувати теж не кожен зможе, тим більш як господарство велике.

- Правду кажеш, - розправив плечі Гриць. – Мушу, бо треба! Хто ж тут всьому лад дасть?

Дорогою додому звернув у ліс. Віддавна не був тут, боявся за сестру… та дарма. Мене тягнуло сюди, як в дім. Ніколи не міг я заблукати серед кремезних дерев, проваль, пронизаних косим сонячним промінням, з крижаними струмками на дні і темними, чорними ямами виворотнів. Їх мешканці не лякали мене, і Блуд ніколи не ловив за ногу. Якщо я ночував в лісі, то лиш тому, що сам хотів. Тепер він забирав біль, гоїв серце… чи міг я побачити серед стовбурів струнку постать Марійки? Вона живою блукала ще й як, скільки разів я виводив її додому заплакану… заморочену капосними нявками, що танцювали з малою між деревами, заводили у папороть, у хащі… доросла, вона єдина з нашої родини брала у ліс залізний ніж не для грибів, а як оберіг. А тепер їй самій впору ховатись від Чугайстра, зводити хлопців… сміятися срібним сміхом, схожим на ридання.

- Що ж. Не взяти його так просто, сестро.

Я сперся головою на покручений стовбур старого бука, відчуваючи плечима тепло нагрітого сонцем дерева. Сидів на краю кичери ( поросла травою верхівка гори, галявина серед лісу), де мавки, кажуть, люблять танки водити. Лівий бік захолодило.

- Не клич мене надто часто, братику… Не хочу твоєї сили пити…

- А чиєї ж хочеш? Подорожнього згубити з іншими пропащими, навіки тут лишитися?

Вітер пробіг гущавиною, солодко запахло суницями, ягодами. Відчулися за спиною тихі легкі кроки, шепіт як зітхання, легкий сміх. Я побачив їх – зеленокосих дівчат, кожна з яких мертва, кимось погублена й живими забута…

- Заспівати вам, красуні? – голосно запитав. – Нумо на галявину, затанцюєте мені, а я вам заспіваю…

- Хочемо, хочемо, - залопотіло звідусіль, сміх, легкі кроки і на галявину, наче світлі тіні, повибігали нявки, наздоганяючи одна одну…

- Не погуби нікого, сестро. Потерпи, я кривдника твого знайду і відпущу твою душу. А як не втримаєшся, то лишишся тут навіки, ніколи спокою не знатимеш.

- Краще чужого, ніж тебе, брате…

- Я ще сили маю, поділюся. Душу нікому не просто дано зберегти…