Розділ 9

Василько ходив тихий і розгублений настільки, що іноді здавалось, ніби піде за дружиною – таким виглядав безпомічним і вразливим. Горнувся до Марійчиного сина – майже не спускав з рук, і пелюшки міняв і прав, і молоком козиним поїв… Я бачив, що лиш дитям він тримається на цьому світі.

На восьму ніч я не спав. Не знаю, що то було, та забуття, яким рятувався, не приходило. Тому лежав на лавці і слухав тихе посапування натомленої матері, похропування батька… Василько спав тихо. Аж надто тихо, подумалося зненацька і тиша аж задзвеніла у вухах.

Я встав і підійшов. Василько лежав в їх з Марійкою ліжку, повернувшись обличчям до колиски – і руками тягнувся до сина. А над тим стояла біла тінь. Я сперся об двері і вони зарипіли. Мара обернулась. Як я й думав, то була сестра.

Поволі підняв руку й перехрестив. Вона зашипіла.

-  Не заважаай! Мені треба… він вже майже мій – разом будемо! Вступись!

От чого Василь марнів. Не лишень горе… Я знову поволі здійняв руку, жадібно милуючись тим часом сестрою – хоч і мертва, та мені вона як дитина була. Бліде личко змінилося, сестра жалібно простягнула руки:

 - Братику! – заблагала, - Не можу я на той світ іти – не пускає! Холодно мені тут, вже який день не можу зігрітися, Василь грів, тепер ти не пускаєш…

- Ти вб'єш його, як так грітися приходитимеш. Мертвим не місце серед живих, сестро.

 - Тоді дай його вип'ю! – мара опинилась біля колиски. – Він мене погубив, він і зігріє! Бачиш, який гарячий – життя моє забрав, дві сили має…

 - Полиш їх! Це твій чоловік, твоя дитина, йди геть!

 - Не маєш сили ти мене вигнати! І ніхто не має!! – зашипіла сестра. – Я не відомщена, не можу піти!

 - Я помщуся за тебе. Лиш не їм – кривдникові твоєму.

 - Я шукала-а… - заскімлила, - ніде нема, щез! Тут нема, в лісі нема, в полі…

 - Я знайду. Знайду, сестро, лиш присягнися, що нікого з родини не зачепиш.

 - Точно?! Не здуриш-ш?

 - Присягаюсь, що знайду його й вб'ю, як жодної живої душі, крім нього, не зачепиш. Скажи мені, як звати його.

 - Семен! Семен Соломаха, - виплюнула. – Присягаюсь, не вчеплю живої душі в цій хаті, тільки знайди мені його…

 - Жодної душі, сестро!

 - Я триматимусь, братчику… не чіпатиму нікого. Але візьми мій гребінь, носи з собою, - сестра опинилась  коло дзеркала і не відбилась у блискучій поверхні, – я знатиму, як знайдеш.

Я дивився на тонкий стан, на розплетену косу і душа моя плакала кривавими сльозами. Не вберіг її, а тепер і її душа спокою не знатиме, помсти прагне… тому, хто згубив світлу дитину, нявкою зробив Боже створіння…

 - Не побивайся так, братику, - мара підійшла до мене, притулила холодну долоньку до серця, - я коло тебе погрілась, а з'їм його серце – і зовсім геть піду.

В грудях заломило холодом і я на мить прикрив очі. А коли відкрив – сестри вже не було.