Розділ 7

Василь лишився ночувати у родини. А вночі у Марійки почалися перейми.

 Матір прийняла не одне дитя, все що могло б знадобитися, у нас було. Тож ми з батьком винесли води, затопили піч та й полишили жінок у світлиці самих.

- Та спати вже не виходило. Чути було, як мати водить сестру по хаті, примовляючи і заспокоюючи, як сестра час від часу відповідає їй. Згодом вряди-годи стали чутися стогони. Батько курив люльку, і руки його ледь тремтіли.

 - З нами з Марійкою теж так було? – спитав я, бажаючи його заговорити.

 - Коли Зена тебе родила – мене поряд не було. А з Марійкою – під вікном стояв, так само… її мені майже одразу в руки поклали. Кажуть, хто перший на руки дитя взяв – того до серця прив'яже. Повитухи для того слова знають, аби самим не прихилитися…

Він справді душі не чув у Марічці. Але вона сама як прохолодний струмочок в жаркий день – хто б її не любив?

Останні зірки ледь проглядалися на сіріючому небі, а стогони в хаті чулися все частіше. Невже кожен раз так жінки родять? Чому має жива душа так мучитись?!

-  Як довго… - незчувся, як вголос сказав.

 - Так має бути, - хрипко відповів батько. – Йду меду наллю. Щоб життя малому солодким було…

Насправді він, як і я, не витримував. Після другої чарки я відкрив двері до жінок. Сестра вже лежала в ліжку, спітніла, з гарячими очима. Обома руками тримаючись за рушники, що мати зв'язала і перекинула через узголів'я.  При переймах вона натягувала їх так, що міцна тканина тріщала.

-  Дай мені води напитися, - сказала мати. – Треба дати знати Василькові.

 - Ти хочеш?- спитався сестри. – Батька пошлю…

Марійка безсило помотала головою в перервах між переймами.

Повертало до вечора, а сестра все не могла розродитися. Я з усіх сил давив страх, що підіймався з середини. Адже ж чув, сни видів і – нічого… Міг би – біг по допомогу, та всі, хто міг би зарадити, з нашої родини – жили далеко, по священника – безглуздо, хіба сповідати.

Матір вийшла на ґанок. Спітніла, замучена, з тривогою в чорних очах.

 - Щось не пускає її, Сербине. Сама себе мучить. Іди, поговори з нею – може, тобі скаже…

 - Що ти таке говориш?! – мені перехопило подих. Мати виглядала так, наче змирилася з втратою…

 - Ні, що ти, синку… я не про те. Але так чи йнак, їй має полегшати. А тоді вродить чи ні – як на долі написано…

Я зайшов у напівтемну хату, пропахлу потом, кров'ю та болем. Хоч би вікно отворити… Сів коло сестри, взяв за руку. Вона здригнулась, наче викинула з безпам'ятства.

- Сербине… а де мати?

-  Скоро прийде. Тобі зілля якесь варить…

- А Василько де?

 - Мабуть, вже скоро вернеться, - сказав я, тамуючи ядучу злість на зятя, що виринула десь із нутра.

- Добре… Я не зможу йому сказати… тобі скажу, а ти… Винна я. Дуже винна і грішна перед ним, і перед Богом. Але й матері не можу відкритись, та ти… Сербиночку, ти ж любитимеш мене? Ти ж не покинеш, не полишиш?!

 - Господь з тобою, Марійко, я любитиму тебе, хоч би ти село спалила. І тебе, і твій гріх…

Невже причарувала, подумав я. Дурне, мале, та хто тебе сам не полюбить…

 - Я… невірна… Не Василькова то дитина, - прошепотіла сестра. – Їй якраз родитися вчасно. Мати не знають, і батько… Як Василь минулого року ліс сплавляв, ходила я до подружки на весілля і там…  була забава, танці… І він там був… той козак із Січі, ти бачив - що на нас в церкві дивився. Ходив потім за мною… а раз проводжати взявся, я навіть незгледіла, що за мною пішов…Взяв силою, а потім… потім грозив, що як не прийду, то Василькові скаже і його уб'є… я ходила… Він характерник, Грицько казав… татар без ліку зарізав… я дуже боялась. За Василька… Як вернувся – звідси не виходила, навіть у церкву не ходила. Не сповідалась… потім сказали – поїхав він… Я знала, що не від Василька ношу. Та думала, ніхто не взнає, сховаю гріх. Сербине… мати не пожелує, Василь не простить, тато проклянуть… Ти ж не лишиш мене, братчику?!

 - То не гріх зовсім, сестро. Я тебе не засуджу, і твою дитину саму не покину. Не на тобі цей гріх, а хоч би й твій був – мені все єдно.

-  Я кохаю його, братику. Василька. Я помру, тоді скажеш йому… сама не можу.

-  Ні! Марійко, не здумай! Що хочеш зроблю – скажемо, не скажемо, лиш ти жива будь. І не з таким люди живуть, ти дитя у світ привести маєш!

Сестра відкинула голову на промоклі подушки.

 - Не маю сили, Сербине… це дитя мене їсть…

Дихання з легким свистом вирвалося з її вуст. Все тихіше… а перейм не було!

- Мамо!! Мамо! – я кинувся на нею.

Коли ми забігли у світлицю, Марійка вже не дихала. Лежала дивно спокійна, з легкою посмішкою…

Матір вийшла і повернулася з ножем. Стала спиною до мене, нахилилась до сестри. Я почув моторошний звук, а через якийсь час мати обернулась і простягнула мені скривавлену дитину.