Розділ 6

Попри материні запевняння, неспокій не покидав мене і я твердо вирішив не повертатися, аж доки Марійка не вродить і я не знатиму, що все позаду. Допамагав газдувати, не цурався будь-якої роботи, лиш у ліс уникав ходити – волів залишатися біля хати. Хоч і тягнуло мене блукати по старим стежкам, проте страшно було полишити сестру.

А не лісу варто було боятися. Наступної неділі всі ми ладилися до церкви – мати діставала вишиті вбори, сорочки… Сестра витягла ту, що вишила для мене, ще ні разу не вдівану, розчесала мені кучері  гребнем…

 - Який ти гарний, Сербине, за тобою молодиці очі виплачують… Знаєш же, що всі ті дівчата, з якими гуляв, вже заміжні? Одна Христина лишилася… Поведеш мене селом, понад вербами? Василько до своїх піде, а я не хочу – в нього середня сестра така вріклива…

 - Май совість, Марійко, таж Сербин не лише для тебе! І він хоче товаришів старих побачити, – вступився батько, -  пам'ятаєш, Сербине, Грицька? Таки втік був на Січ, та повернувся. Гадаю, що й не доїхав – загуляв, а як гроші скінчились – вернувся.

 - Ми все встигнем, тату – і до Грицька, і до верби… - просилася сестра. – Нехай Василько сам до родини іде.

Не діло було так чинити, ображати чоловікову родину, та ніхто з нас не мав сили заборонити цього жінці при надії – а надто я.

Сталося це, як по службі виходили з церкви. Сестра вже спиралася на мою руку – і я відчув, як судома скрутила її пальці. Обличчя її сполотніло, а очі вп'ялися у високого чоловіка з козацьким чубом, одітого по-степовому, не по-нашому. Він ніби відчув її погляд – повільно обернувся, примружився і ледь схилив голову.

Я вивів сестру з натовпу, і лиш зібрався розпитати, як Марійка попросилася:

-  Сербине, братику… повези мене додому, зле мені…

Вона була бліда, майже зелена і я подумав, що, мабуть, просто дивилася перед собою, а не на того чоловіка. Поміг дійти до нашого воза і вмоститися на сіні, прикритому рядном.

 - Живіт не болить? Стривай, зараз матір покличу…

 - Ні! Ні, не лишай мене! я боюсь…

Я гукнув когось з хлопців, що крутилися поряд, щоб привів матір. А сестра лежала і важко дихала. І стискала мою руку, наче боялася, що втечу…

Мати повернулася разом із батьком – Василько вже пішов до родини. Огладила сестру руками, сплюнула тричі через ліве плече, прошепотіла скоромовкою… І сестра задихала легше, порожевіла. Минулося.

 - Мамо, тату, - попрохала, - їдемо додому. Недобре мені тут, всюди люде…очі…

 - Добре, доню, - батько не став сперечатися, - зараз лиш пошлю когось сказати Василю.

 - Не треба! Не треба, нехай побуде з родиною… мені вже краще, - винувато заперечила сестра.

 - Най буде, лиш дам знати, що ми поїхали.