Розділ 5

За весь цей час я лиш двічі вибирався додому, як не рахувати Різдва та Пасхи. Першого разу – на весілля сестри. Наречений був парубок з села, молодший брат одного з моїх однолітків. Світлий, як і Марійка, і літ їм однаково. Все очей з неї не зводив, і наче сяяли обоє. Я привіз у подарунок першу свою, досить незугарну роботу – кілька штофів різного кольору. У селі це був знаний подарунок, огріхів моєї роботи їм було не пізнати. Але найбільше молодята зраділи, коли я сказав батькам, щоб брали сестру з чоловіком до себе в прийми. Як старший син, я мав перше право на хату, але знав, що жити там не буду. А Василь мав купу сестер і старшого брата, тож його доля у батьківському спадку була невелика і вести мою сестру йому було нікуди.

А другого разу… З весілля сестри минуло вже зо два роки і мене почали гнітити темні сни. Вони приходили, мучили… і все я бачив Марійку то в трясовині, то в озері… я кидався витягати, вона оберталася і на мене дивились безтямні очі лісової мавки чи утоплениці… Я тепер був позбавлений хисту, та віщі сни бачать і прості люди. І як би я не займав себе справами вдень – на вечір мене починали гризти сумніви. Нарешті, я не витримав і пішов до майстра сказати, що маю з'їздити додому і то вже. А далі мене гнало вперед чуття… і недарма.

Марійка була при надії. Дитя ось-ось мало родитися і сестра дуже зраділа моєму приїзду. Вони думали дати мені знати вже на хрестини, а так вийшло ще краще.

 - Тепер мені нічого не страшно, Сербиночку, - говорила, всміхаючись. – Як буде хлопчик, ми з Васильком на твою честь хотіли б назвати…

 - Як вам живеться? – мені було і втішно, і ніяково. - Чи все добре, ладнаєш з чоловіком, з батьками?

 - Та що може бути недобре? Тато з мамою лагідні і Василька люблять як свого, я й бажати нічого не маю, - і тінь ковзала її обличчям, коли вона отак щебетала. Легенька, майже непомітна – та тривога з новою силою вп'ялася мені в серце залізними зубами.

Я розважав і веселив сестру, аж доки не повернулися з лісу Василько з батьком. А коли сестра зайнялась чоловіком, пішов на кухню до матері.

 - Сідай.

Мати обернулась до печі, помішуючи сир і наглядаючи за молоком, що пражилось. Я дивився на знайомі з дитинства рухи, на все ще рівну і струнку спину, смагляву шию під барвистою хусткою і намагався віднайти віру в те, що мати завше знає краще і розвіє мої сумніви самою лиш посмішкою.

 - Чи ти дивилася на Марійку, чи добре вона носить? – спитав, доки сестра не прийшла сюди теж.

 - Все добре. І серденько б'ється, і лежить добре. Їй ще з місяць ходити. Будеш тут чекати пологів?

 - Сни я бачу недобрі. І все про Марійку.

 - Тому ти приїхав? – мати обернулась від печі і схрестила руки на грудях. Я хитнув головою.

-  Сербине, - м'яко сказала мати, - але ж ти сам знаєш, що не можеш тепер бачити… Ти сам відрікся від хисту. Може, жалкуєш тепер за силою? Може, це тебе мучить?

Вона не могла знати мій біль, з яким я жив і терпів вже так довго, що й не чув його. Та жодного разу не пошкодував про свій вчинок.

 - Марійка тоді на щастя мені трапилась, мамо. Якби хтось інший, хтось чужий – я міг би дотепер такої біди вчинити… А чи й відлюдьком у лісі жити. Ні, я не желую за тим. І хист мій інший тепер – ввечері похвалюся вам, - з собою я взяв кілька своїх робіт, які відкупив у майстра.

І ввечері все було, як треба – вся родина коло столу, наїдки, напитки, яких настарали мати з сестрою, Василько – справді наче мій молодший брат. Оповідки, перш за все мої, про життя-буття підмайстром – я сходив за торбою і витяг два великі тарелі, прикрашені кольоровими візерунками, що тепер вчився робити. Матір з Марічкою розглядали кожну так уважно, наче хотіли моє життя по ним прочитати, батько з цікавістю водив зашкарублими пальцями, розглядаючи коника на зеленому тарелі і диво-птаха на синьому.

-  То й у нашого ксьондза таких немає, - замиловано протягла Марійка, - Ти, братчику, таку красу вмієш робити – певно в місто поїдеш… будеш скельця для церкви майструвати…

 - Ні, то, сестро, окрема робота – ті скельця. Спершу довчитися і відробити майстрові маю… Але чекайте ще…

Я розв'язав вузлика з намистинами і поклав на стіл. Жінки скрикнули і кинулися перебирати. Ми з батьком і Василем дивилися на то з посмішкою. Насправді, намистини було робити найлегше. Але й продати також, тому й ціна їм була не в порівняння до тих тарелів, що я показав спочатку.

-  Дукача я на гердани маю, тато дарували, - приказувала Марійка, - розпущу старі коралі, насилю до них ці зелені намистини… А оті червоні, мамо, вам пасуватимуть досилити… То наче Миколая, братчику- такі подарунки!