Розділ 4

За кілька років зрозумів, що цього не досить. Не те, що мало б… У селі, та й в батька я навчився всього, що зміг. Йти до вуйка по науку мені тепер було зась. Хіба женитися та ґаздувати. Та ніякої дівчини я не пригледів, коло якої схотів би лишитися, а ґаздувати самому не діло, та й бажання такого я не мав.

- Тобі, Сербине, хіба на Січ іти, - кпинив мій товариш Грицько – або, мо, по корчмам співати будеш? Світу зобачиш…

Голос я справді гарний мав, дівчата, та й мати, часто просили співати їм на вечорницях або зимовими вечорами, доки сиділи за роботою.  Грицько сам мріяв піти на Січ або в опришки – та йому не судилося, бо був сином-одинаком  заможного батька. Той мріяв пошвидше сина оженити, сподіваючись, що молода дружина прив'яже того до господарства і не дасть буйній крові чинити дурниці. Мене ж військова наука не надто вабила, але щось та треба було робити?

- Іди до гутників, - порадив батько. – Вони також як мольфари, буде тобі цікава наука. І хліб.

Його порада припала мені до душі. Перетворювати пісок, вапно і поташ на прозорі штофи, чарки, скла, кольорові намистини… це здавалося чарами, які хотілося підкорити. І хоч гутники, як і мірошники, насправді рідко зналися з нечистою силою – вже кому-кому, а мольфарам відомо, наскільки  справа людських рук далека від того, що жило в лісі, болоті і річках – і частина чого була в нас самих… Та щось в мені наче просило, скімлило, ніби хотіло-таки заповнити ту порожнечу, яку я вже майже звик відчувати.

Найближча Гута була за шість днів дороги. Майстер вже мав кількох підмайстрів і простих робітників, який привозили пісок, гасили вапно, і робили поташ чи варили їсти. Але, певно, якісь чари ще лишалися в моєму голосі, що високий худий майстер, попри все це, погодився взяти й мене. Спочатку лиш їсти варити і напохваті бути.  Лише згодом, помітивши мою щиру цікавість і уважність до всього, що стосувалося скла, підпустив ближче до справи.

Вчитися на гутника потрібно сім років і весь вік, казав майстер. Бо головна штука не в тому, скільки чого додати, аби скло вийшло тривким та прозорим. І не в тому, як підтримувати однаковий жар у печі, що теж називалася гута, під міцними глиняними тиглями, в яких вариться скло, чи навіть як їх робити. Це все були потрібні знання, та володіли ними усі гутники. Майстер мав мати потужні легені та силу в руках, аби втримати склодувну трубку, що я про себе називав трембітою, поза їх схожості. Але головне – чіпке око і чуйку, без чого і  найскладніша робота не радуватиме око.

Працювати треба було кожного дня, окрім святої неділі, коли робити не можна. Тоді нас, підмайстрів й робітників, відпускали вниз, у село, на службу Божу. І я теж ходив, а потім ми йшли в корчму снідати, а далі – хто що хотів – чи то рибу на річку ловити, чи на закупи, але увечері всі ми обов'язково були на гуляннях чи вечорницях – билися з парубками, залицялися до місцевих дівчат…