Розділ 3

Цілу ніч я заледве склепив очі. Дивився крізь шибку на зірки, що прозирали межи гілки старої яблуні. Слухав, як в лісі кричали дивними голосами мавки, а чи може жаби. Одна, здається, сиділа коло самого порога і крізь відкриті двері було видко, як відбивається місячне світло від тьм’яних булькатих очей. Всередину зайти нічого не могло – кожен мольфар здатен замкнути вхід до своєї хати, тому я не боявся. І лиш розглядав лісову нечисть, що підібралася зовсім близько.

В сусідній хаті спали матір з Марічкою. Взнавши, що можу зняти власні вроки, мені полегшало. Цілу ніч до рана я уявляв, що би робив з тою силою...

Збудив мене рудий півень, що вискочив на пліт і піяв, косячи на мене блискучим оком. Пишний червоний гребінь блищав на сонці. Було чути, як ворушаться люди – жінки йдуть обходити скотину, хтось витягає воду... я подумав, що була б тут Марічка – то голосочок дзвенів би наче дзвоник. А потім нагадався, що вона тут...

Прабаба лиш глянула на мене – одразу зрозуміла. Поставила переді мною чир*, дала ложку. А потім гукнула пса, здорового й більмастого на обидва ока.

- Ходи з ним, - кивнула на мене. – Ти не бійся з ним заблукати, то й нечисть не зачепить. Іди, погуляй до вечора, подумай. Таки треба добре себе поспитати, жеби не желував потім.

Я би й так не заблукав, хоч би й у незнайомому лісі. І нечисті ніякої не боявся – не раз бачив мавок, сидів коло вогню з Чугайстром, ба навіть танцював із ним... Але перечити не став, блукав з більмастим псом, і прийшов надвечір.

- Що, заплатиш ціну?- прискалилась прабаба, та я бачив за її кпинами, що хоч не дає знаку, та питає, як дорослого.

Я лиш кивнув.

Ми йшли удвох, стежка круто здіймалася угору, а відчуття було, ніби спускаємось у провалля – у грудях щемило і плечі ломило. Здавалося, хтось тисне зверху, намагаючись зігнути, зав’язати вузлом, всі кістки нили. Прабаба легенькою ходою йшла попереду, попри свої стонадцять літ. Той її пропускав легко. Сонце вже зайшло за гори, небо посіріло і в цьому непевному світлі здавалось, що подекуди вона ступає не по камінню, а повітрям, ніби довкола її постолів* крутиться сірою димкою вітерець, наче пес  метеляє хвостом.

Коли стежка скінчилась у краю урвища, прабаба спинилась.

- Стань отут. Він сам до тебе прийде. Хоч би що ти вирішив – маєш бути твердий. Бо як сумніватимешся – він виконає, але то тобі на покару буде.

Я стояв і дивився у прірву, а бабині кроки поступово віддалялися. Мене не мучив страх кинутись у провалля, розбитись. Навпаки, чув, що ноги наче прикипіли до скелі піді мною. Ніби я пустив коріння, вріс у камінь, як частка його, й жоден вітер не здатний мене зрушити.

- Кажи.

Він завис просто переді мною. Той-що-в-скалі-сидить, Щезник, Вихор дивився в мої очі і бачив крізь них мою душу, ніби дно свого провалля.

- Хочу, щоб ти забрав мій хист і повернув Марійці мову.

- За своїм бажанням ти прийшов? Чи страх тебе привів?

- За своїм бажанням. Не хочу такого хисту.

- Іншого не матимеш-ш-ш! – жовті очі спалахнули і рогата постать, що до цього скидалася на людську, обернулась на вихор. Він виріс, загудів, засвистів – дерева по краям провалля згиналися мало не до землі, лист і порох здійнялися курним стовпом, але я й далі не зрушив. І не зміг би – щось міцно тримало мене за ноги.

Жовті очі вп’ялися в мене і я відчув, ніби вир витягує з мене серце. Моторошне, болісне відчуття не мало краю, а Щезник далі й далі тягнув з мене силу, аж доки не стишився вітер...

Тоді я відчув, що ніщо мене не тримає, ноги ослабли і затремтіли, і я упав там, де стояв. Довкола висіла тиша, густішали сутінки, а я відчував у душі прірву – не меншу ніж та, що зіяла під моїми ногами. Вперше всередині мене нічого не було. І відчувати цю пустку видавалося нестерпним.

Заснув я просто-таки біля провалля. Хіба відійшов на десяток кроків і впав без пам’яті.

 Зранку прабаба сиділа біля мене.

- Стерегла ж. Чого доброго униз би покотився.

Вбитися мені не хотілося, проте я сумнівався, що баба повірить. Почувався я і справді нездало.

- Ходи за мною, виведу тебе, - босорка піднялася на ноги.

- Та вже, дорогу я пам’ятаю. Той в мене хист забрав, а не розум.

- Хто зна, - заперечила прабаба,- що в тебе від хисту було, а що від розуму. Так воно переплетено, що й не розбереш.

Унизу нас зустрів сміх, лемент – мати з щасливими очима кинулась до нас:

- Говорить! Говорить, заговорила, - вона плакала й обіймала мене. І я по-правді лиш тепер усвідомив, наскільки вона боялась ніколи не почути своєї дитини.

Але ж її хист лишався при ній і швидко вона відчула, що зі мною не все гаразд. Сполотніла, почала вдивлятися в очі.

- Все зі мною добре, матінко, - спробував заспокоїти її. - Живий, здоровий, руки й ноги при мені, голова на плечах...

- А серце... серденько більш не сяє, - тихо й кволо промовила мати. – Ти віддав... що ти віддав йому?! До кого ти його відвела?!!

- Той хист мені не потрібен. Я не хочу змушувати коритися мені. Не хочу чинити зло, не хочу боятися, що скривджу вас чи йти відлюдьком жити у ліс. Тепер можу бути серед людей, як всі. Як Марійка...