Розділ 2

Обернув я його швидше. Я вже казав, що мав сестру. Вона народилась, як я сім літ мав. Батьки в ній душі не чули, таке то було гоже мале. Яснооке, кучеряве...сміх що дзвіночок. І я сам любив її. З однолітками майже не бавився, оскільки ми жили віддалік села, маржина* ( худоба, вівці з гуцульск.) - то маржина, пес, коні... – ото й все. Згодом міг собі вичаклувати з вовка друга, як вуйко Слова навчив. Тоді той ходив за мною, наче пес і сам беріг вівці від своїх лісових братчиків. А Марійка була наче промінчик – я її й говорити вчив, і в ігри різні грав і забавки для неї вигадував. А малеча прив’язалась до мене хвостиком, а як мала чотири роки, то вже говорила – ніби малий струмочок, не стишиться й на мить.

Із-за того все й сталося. Я прикрикнув раз, щоб замовкла – а вона й заніміла. Не одразу й помітив. Лиш як побачив, що стоїть, сльози ковтає, а вимовити нічого не може.

Мати викачувала яйцем, і віск зливала, та стало видко – не допоможе, то не переляк. Батько аж почорнів... він сестру найбільш любив, може й за то, що сама як він була – проста, без хисту. Довелося на поклін до прабаби йти – вона ще жила...

- Довго ти,  Зено, його протримала, - сказала вона, видихаючи дим. Стара чим далі, тим менш полишала люльку. Казали, що з мольфарами завжди так – чим старший, тим хист більше тисне – лиш дурманними травами гамується. – А все ж мало колись урватися. Кажи, хлопче, допекла сестра?

Тоді я вже знав, як відповідати на питання родичів, тому замислився і щиро сказав.

- Ні, не допекла. Просто сказав, щоб помовчала. Бо рибу сполохає.

- Не гнівався на неї, не хотілося схопити та потрусити, в річку кинути, га?

- Ні.

Стара босорка затягнулася знов, розхитуючись на рипучому кріслі.

- Залиш мені хлопця, а сама з малою ночувати в сусідню хату йди.

Прабаба жила зі своєю другою дочкою та її родиною. Сама її старезна, виросла в землю хата, стояла окремо, та вся господарка була у дочки – та й доглядала за матір’ю – обходила та їсти варила.

У старої я й полуднував. А далі та загадала мені води з кринички винести та по слоїках порозливати. Поставила ту воду на вікно, щоб світило сонце, й обернулась до мене:

- Видиш?

Вікно було брудне, та світло все одно висвічувало посуд.

- Що бачиш?

- Вікно тре помити, - буркнув я.

Прабаба пирхнула.

- Дивися ще. Бачиш, що брудне? Кажи, що очі видять.

- ...скло брудне, мухами засиджене, слоїки... – я хотів сказати, що засмальцьовані, як побачив, що той бруд ворушиться, наче дим. Наче хтось невидимий темним язиком лизав посуд. Той дим ледве курився, був прозорий, але як не вдивлятися, виглядало так, що просто банки немиті.

- Побачив? – я кивнув головою, – то твій слід. Ти по воду ходив, воду набирав. В руках ніс.

Стара вернулась до стільця і вмостилась, загорнувшись у рядно і дістала люльку.

Я терпляче чекав, доки вона висипала на темну поморщену долоню трави й зернята, як набивала ними люльку, врешті примружилась і кинула мені:

- Принеси жарину.

Я підійшов до печі, хоч то й одразу було видно, що в хаті не палилося. Бо літо. Як я й думав, кілька вуглинок серед попелу були давно холодні. Цьому я був давно вчений, тож узяв один з них на долоню і підніс босорці. Доки ніс, вуглинка на долоні розгорілась. Прабаба так само взяла її просто пальцями і розкурила люльку.

- Нашого роду, - гмикнула і відкинулася назад. – Ти виріс і хист твій теж. Тінь тебе наздогнала. Без гніву сказав, а по твоєму слову зробилося.

- Я не хотів.

- Тепер думай. Яку силу зможеш забрати, коли в голос ввійдеш. Сильнішим за вуйка будеш вже за рік, за два. Коли волю матимеш міцну.

- Для чого така сила? Вуйко казав, що мій хист трапляється рідко. То вже в когось був, що він робив? Можна слово назад забрати, щоб Марійка знов говорила?

Прабаба довго мовчала. Вже й люлька давно не курилася, а вона все дивилася перед собою примруженими очима.

- От що... Може, й буде з тебе щось. Якщо вже тепер спитав. Ні нащо така сила. Вона світ переверне, або власника згубить. І скорше згубить, ніж аби-що інше. На моїй пам’яті один такий був – і до двайцяти літ не дожив. Про другого моя баба розповідала – безліч люду погубив, а як вбили його то теж ледве за двайцять мав. Упирем потім вночі вставав. А щоб до чогось та сила була – не пам’ятаю. Ніхто на добро нею не скористався.

Вона ще погойдалась, поскрипіла кріслом. Надворі вже добре стемніло.

- Спи цю ніч отут в хаті. На лавці тобі постелю, - прабаба піднялась і почала копирсатися в скрині. – Подумай добре, чи то тобі треба. Бо поки ти з умислом нею не скористався – відмовитись можна. Важко, трудно – але можна.

- А Марічка...?

- Як відмовишся – то й твій врок з сестри спаде. Як ні – можливо, теж помогти можна. Але я вже не знаю, тоді сам маєш вчитися того. Хто що просить – за те щось віддати має.