Розділ 1

Це серце сил мені дає,

Його проносить крізь століття

Все більш пекучим він стає

Зірки тьм’яніше, ніж він, світять…

СЕРЦЯ ЖАР    

RAMМSTЕIN «Mеin Herz Brennt»

https://www.youtube.com/watch?v=_m_Fpl09-5w

- Хиже серце, - сказала прабаба, коли їй поклали мене на руки.

В нашому роду так було заведено – показувати немовлят найстарішому в роду. Я лежав у коричневих зморщених руках і навіть не нявкав, лиш водив очима по хаті. Це нікого не бентежило –у мольфарів немовлята «бачили» з народження.

- Тю, стара сліпаня*! – не витримала моя тітка. – Хіба  не видите, як це серденько сяє!

Вона була наймолодша і вважалась в родині не дуже розумною, бо була нестримною на язик. Іншим разом моя мати неодмінно осмикнула б її, та тепер жадібно вчепилась за її слова. Дід, вуйко* й тітки втупились у мене, намагаючись розгледіти.

- Я теж бачу лиш світло, - густим голосом сказав нарешті вуйко.

 Він вважався головою родини, хоч прабаба і була старша. Та вона майже не втручалась у повсякденні справи. Тепер також передала мене матері і сильніше розкурила люльку, видивляючись на мене крізь дим.

- Ти залишиш його, Зено, - нарешті сказала. – Але гляди, аби-с не пошкодувала потім. Маєш глядіти його пильніше, ніж ксьондз облатки*.

Мати так і зробила. Мало яка жінка здатна носити дитя під серцем і не прикипіти душею. Та й батькові, який був із простих, було б важко пояснити, де поділося дитя.

Згодом вона-таки зрозуміла, що побачила в мені прабаба. Я ріс, як і всі діти, і сила в мені була як джерело – пульсувала і росла зі мною. Та тим важче було її втримати. Мене тягнуло до всього, що видавалося іншим огидним – я гладив шолудивого пса, їв зіпсовану їжу, не бридився крові. А раз навіть випив повну гальбу сивухи у корчмі – і ніяким чином цього не виказав – матір потім брехала в селі, що я два дні лежав в гарячці, а сама не випускала мене з хати. Та це не було чимось незвичним для нашої родини, а от серце... Побившись чи полаяшись з дітьми, я чорнів на обличчі і серце моє теж вкривалось чорнотою, мов шкаралупою. І добре, що я майже ніколи не казав щось у відповідь – горло стискало, наче лещатами. Мати зобачила це майже одразу – і довго читала наді мною наговори, навіть діставала свячену воду, доки мене не відпустило.

Вуйко похмуро дивився на мене, коли мати наважилась шукати в нього ради. Це був величезний чоловік, здоровий як ведмідь і силу мав таку саму. Та справжня сила його була не тілесна і весь рід корився йому не даремно – не було в роду мольфара чи мольфарки, а чи й босоркані, сильнішої за нього. Прабаба мала гостріше око – тільки й того.

- Тепер і ти це побачила, - звернувся він до матері. І я відчув, як її тонкі пальці стиснулись в мене на плечах.

- Ти теж не побачив тоді, так? – заперечила вона. Голос звучав надщерблено і хрипко.

- Тепер нема що з ним робити, - відповів вуйко. – Губити свою кров – гріх. Тоді ще можна було б тебе очистити, якби ти це зробила до дев’ятого дня. Тепер він вже має свій шлях і свою долю. Буде так, як Йому завгодно.

- Що мені робити?!- я відчув, що матір перевела подих. І пальці її вже не впивалися в мене з такою силою.

- Можу запечатати йому голос. Але це надовго не допоможе. Прокльон можна чинити не лише так, сама знаєш.

- Зроби це. На рік. Але щоб я печать могла зняти. Він навчиться.

Вуйко похитав головою.

- Дурне кажеш, Зено. Нічого за рік він не навчиться, лиш гірше зробиш. Вчи його так. Або довіку най без голосу ходить...

- А як хтось помре?! – скрикнула мати. – Я не можу...

За сім років в батьків знайшлося і друге дитя. Мою сестру мольфарська родина не признала – вона вдалася пустою. Ми тоді вже жили далеко за селом – матір вмовила батька завести окреме господарство. Він, звісно, знав, кого взяв за дружину. На батька матір понавішувала замовлянь, кілька було й на ній, а ще й на гражду* і худобу – тож рідним я нашкодити не міг. Ті ж, хто приходив до моєї матері по зілля та поміч, навряд чи могли викликати в мене гнів. Час від часу мене відправляли на науку до вуйка і я жив у нього. Він вчив чоловічих чарів, яких мати знати не могла. А також ганив мене. Призвичаював до образ, яких я міг почути, щоб в такому разі стримував себе.

- Пам’ятай, людський язик – дурне помело. Бахур і близько того в голові не має, що каже. А як і має, то вважає, що нічого йому за те не буде. Протверезів – і йому перейшло, перепрошувати прийде.

Тож на свій юний вік, знав і пам’ятав я більше лайок і образ, ніж хто інший. І повторював їх щодня, щоб жодна не торкалася мого серця.

- Чому ти вчиш мене так, а інших ні? - спитав вуйка одного разу. Я ж бо знав, що до нього ходили і інші мої двоюрідні брати і сестри. – Хіба тільки мене образити можуть?

- Бо в тебе образа до серця йде, хоч би й найменша. Маєш хиже серце – чорніє одразу.

- Мати казали – моє серце сяє...

- Сяє, поки. Та дуже швидко почорніє. Слухай сюди, хлопче... – вуйко поплескав по дерев’яній лаві поруч. Почекав, доки я сів і затягнувся люлькою із зіллям. – Кожен з нас має свій хист. І в кожного він по-різному виходить. Сила одна – а людина як те скельце у лямпі: зелене- то зеленим світить, жовте – то жовтим. В когось і зовсім темне – в того вона замкнена, як у твоєї сестри. В тебе хист такий, який рідко буває. Мо, навіть прокляття. Ти словом вбити можеш, як образу сильну відчуєш. Може, не зараз, трохи згодом. Важко з таким жити. Гнаним звідусіль будеш, ненависним. Осиковий кілок тебе зустріне - глипнути не встигнеш. Прабаба твоя бачила в тобі хиже серце. Та я дивився, і бачив сяйво. Тому гадаю, що поки ти тяжкої образи до себе не допустиш – буде воно світле. А доростеш до чотирнадцяти років – і обернути то прокляття зможеш.