Розділ 9

Оскар

Клара була знову не в гуморі. Я приїхав випустити пару, просто ні про що не думати, розслабитися, відволіктися від гірких споминів, які знову сколихнулися в мені болем, коли я розповідав про себе артефакторці. А тут сльози, попрікання, занудство. Правда, її трохи втихомирив мій подарунок, який я їй привіз – чудовий золотий перстень з рубіном. Коштує шалені гроші. Та я не рахую гроші, бо замок мав невичерпну скарбницю, яка була приємним сюрпризом-додатком. Мати купу грошей – і не змогти розгадати таємницю веж! Ось такий парадокс. А тому, що Крапітас – неймовірна глушина, сюди не заманиш істинних артефакторів ні за які гроші світу. Хіба що Агата приїхала. Теж за грошима, до речі. Так, жінку купити – раз плюнути, навіть якщо вона корчить із себе професіонала.

Кларині поцілунки та все інше цього разу зовсім не приносили задоволення. Чомусь перед очима я бачив чортову артефакторку, а цілуючи Клару, уявляв Агату на її місці. Тьху! Вона мене, як зурочила!

В результаті я рознервувався, знову полізли чорні плями, і Клара пішла геть, закопиливши губку і кривлячись від огиди. А я сидів у кріслі, дивився на свої почорнілі долоні і згадував, як Агата гладила їх, ніжно-ніжно, ледь торкаючись кінчиками пальців. І навіть згадка про це принесла мені полегшення, і плями сховалися, наче злякалися думок про Агату.

Ми поїхали на обід а «Білу лілію», як казала Клара, наймодніший ресторан у цьому сезоні. Ох, що вона знає про моду й сезони! Мене завжди смішив її потяг виділитися серед оточуючих, хоча виділятися їй і не було чим, хіба що пишними формами та гарненьким личком вона могла дати фору багатьом дівчатам її кола. Тому я й вибрав її з-поміж інших – люблю все найкраще, щоб було моїм, і ніхто більше не зазіхав на нього. Ці мої замашки ще з колишнього життя іноді виривалися назовні, бо були, маю підозру, невід’ємною рисою мого характеру.

В ресторані було людно. Ми сіли за столик і Клара, побачивши віддалік якусь знайому, почала демонстративно голосно розмовляти й хихотіти, привертаючи увагу навколишніх та виставляючи напоказ руку з коштовним перснем. Ох, ці жінки! Я, нижче натягнувши каптур на голову, спостерігав за нею та присутніми в залі, мовчки чекаючи нашого замовлення та обмежуючись короткими «так» і «ні». Тут вже звикли до моєї ексцентричності, але все одно я ловив на собі зацікавлені погляди. Мені було все одно.

Пробігшись поглядом по залу, я раптом помітив дуже знайому постать. Мені ввижається? Я аж сів прямо, бо до цього розвалився у кріслі й розслабився. Не може бути! Це була Агата! Вона сиділа до мене впівоберта й про щось дуже жваво розмовляла з якимось юнаком. Хлопець був високим, чорнявим, з невеличкими вусиками під горбистим носом.

Вони не бачили нас із Кларою, бо ми сиділи трохи осторонь від усіх, в глибині залу. Зате Агата з цим бевзем були в мене, як на долоні. Артефакторка мило посміхалася співрозмовникові, дивлячись на нього захопленими очима. На мене вона ніколи так не дивилася! Де подівся строгий і холодний вираз обличчя? Вона аж сяяла. Не зрозумів, чому вона тут? Коли я від’їжджав, вона залишалася в замку, облаштовувала свою довбану майстерню, і наче нікуди не збиралася! Оце так вона працює! Я плачу їй гроші (і немалі гроші, чорт забирай!), а вона кокетує тут з якимось жевжиком! У мене від роздратування на очі набігла червона пелена.

Клара помітила, що зі мною щось не так, і спитала:

- Оскаре, все добре? Ти якось напружився! Побачив когось знайомого?

- Ні, все добре, - буркнув я, відкидаючись знову на спинку крісла.

Кельнер приніс наше замовлення на великій таці й почав виставляти на стіл тарілки зі стравами. Він перекрив мені вид на Агату та її супутника. А коли кельнери відійшов, я аж зубами скрипнув: той вусатий цвиндрик узяв Агату за руку й розглядав там щось а потім поцілував руку. Правда, одразу ж відпустив, але...

Ні, це ні в які ворота не лізе! Вона ж моя артефакторка, повинна сидіти в замку і працювати на мене! І вона ж... вона ж... моя наречена, кінець кінцем! Так, фіктивна, так, за домовленістю, але ж про це знаємо тільки ми. А всі інші думають, що ми справжні наречені. І якщо хтось, хто знає, що ми заручені (ну, не по-справжньому, добре, але ж!) побачить її з іншим, то всі подумають що? Що наречена нета Люміная наставляє йому роги! Шаленство почало крутити мою голову.

Так, я теж... Ну, я з Кларою, але... це нормально, мені можна. Хоч я розумів, що мої аргументи зовсім дурні, але ця парочка, їхній сміх та розмови засліплювали мені очі шаленим безумством. І чому мене це так збісило?

Кларина балакучість діяла мені на нерви. Тут я почув, що вона перепитує мене:

- Оскаре, ти чуєш? Так ти згодний?

- Що? – отямився я. – З чим згодний?

- Ми підемо на свято? Я тобі вже вкотре розповідаю. Мер організовує свято. Адже через тиждень День метеликів.

- О, Кларо, ти ж знаєш, я не люблю ходити на такі заходи, - застогнав я, причому пильно продовжував слідкувати за тим, що робиться за столиком, де сиділа Агата.

- Оскаре, ну, будь ласка!

Ні, це переходить усі межі! Агата перегнулася через стіл і щось шепотіла тому ловеласові на вухо, а він майже торкався її щоки своїми довбаними вусами.

Я схопився і покрокував до їхнього столика. Клара з відкритим ротом дивилася мені в спину.

- Вітаю вас, Агато, - єхидно промовив я, підійшовши до їхнього столика.