Розділ 8

Оскар

Вона вклонилася мені, як королю. Я аж оторопів. А те, як Агата вивчала мої чорні відмітки на поплямованій долоні, кинуло мене в жар і трепет. Ця дівчина не боялася моїх чорний кам’яних пальців, не звертала уваги на пошрамоване обличчя та руки, вона з цікавістю розглядала й гладила чорну кам’яну плівку, що поширювалася швидко й невблаганно. Давно я не зустрічав людей, які б не звертали уваги на це. Дафна, Алдіс та інша прислуга, що мешкала в замку, бачачи мої плями в хвилини гніву, спочатку лякалися, а потім звикли. Слуги, які приходили до замку зранку з містечка, а поверталися увечері додому, можливо, щось і помічали, але я не знав, що вони там про це думали. Мабуть, у Крапітасі ходять про мене кошмарні плітки та пересуди. Та мені байдуже. Клара завжди з огидою спостерігала мої зміни, йшла в іншу кімнату, щоб перечекати мої спалахи гніву та «чорну гидоту», як вона називала мої кам’яні мітки.

Агата ж... Це було так чуттєво - її ніжні тонкі пальчики на моїй покритій чорнотою руці, легкі доторки, яких я майже не відчував на проклятому кам’яному глянці, зате гостро відчув на шкірі. Коли вона почала торкатися мого зап’ястка, я ледь не закричав від щемливої солодкої муки, так це було приємно й несподівано! Вона була така заклопотана й зосереджена, що не помічала мого хижого погляду, яким я пожирав її всю. Хотілося кинутися на неї й обнімати, цілувати, захопити в солодкий полон і не відпускати. Я знав і розумів, що злякаю її своїм натиском, жагою і диким бажанням. Тому я неймовірним зусиллям волі притлумив у собі перший пекельний порив, бо згадав про той чортів грім, яким вона добряче лупонула мене минулого разу. І перше правило, так! Я засміявся всередині себе. Ніколи не торкатися без дозволу. Але не якесь дурне правило зупинило мене (ніщо не зупинить мене, якщо я хочу отримати жінку!), а боязнь порушити хиткий мир і порозуміння, які встановилися між нами. Агата була мені потрібна як істинний артефактор, спеціаліст, що допоможе розібратися і відкрити двері до веж. Виконає свої завдання, і тоді в мене будуть розв’язані руки. Я не хотів її сполошити передчасно. Я знав: завжди буде момент потім, коли я зможу надолужити згаяне. Жінки, якщо я поставив за мету отримати їх, ніколи не вислизали з моїх рук.

Вона повірила, що я король. Про це знали лише Берніс та Інга. Ну й Стефан, так. Тепер Агата була посвячена в мою таємницю.

Коли чорні плями зникли під її пальцями, я вражено подякував їй, бо таке було вперше – камінь неначе злякався теплих долонь дівчини і розтанув.

- Не треба церемоній, Агато, - промовив я, дивлячись на її схилену в поклоні голову. – Я Оскар. Королем я буду тоді, коли ми відкриємо ці осточортілі мені двері, і я пройду до тринадцятої вежі.

Вона випросталася й сказала:

- Добре, тоді я спочатку хотіла б поглянути на двері, а потім на місце, де ви виділите мені майстерню.

Так ми й домовилися. Пройшли коридорами до магічного широкого коридора, який я називав «колом магічних дверей». Агата ходила й зацікавлено розглядала двері, я похмуро сунувся позаду неї, чомусь роздратований і розчарований. Давався взнаки дикий спалах бажання, коли я не отримав того, чого хотів, а сам предмет мого хотіння майорів перед носом ласим шматочком. У принципі, я не потрібен був їй тут, біля цих дверей, вона б і сама змогла роздивитися їх усі, але щось тримало мене біля дівчини: чи то цікавість (а раптом, вона щось виявить!), чи то бажання роздивлятися її рвучкі зосереджені рухи, плавний згин тонкої шиї, високі груди, тонку талію і міцно стиснуті губи, які я вже знав на смак.

- Коли я почула історію замку та веж, - раптом сказала Агата, повертаючись до мене, - я, нарешті, зрозуміла принцип роботи дверей. Вони відчинятимуться не одне за одним, як можна було б логічно припустити, а хаотично, невпорядковано. Це залежатиме від того, до яких дверей перших ми підберемо ключ-артефакт. Ваш передбачувач – це ключ, який спрацював перед третіми дверима. Їх перші ми й відкриємо.

- Невже? – засумнівався я. – Зі Стефаном ми йшли по порядку. Правда, тоді усі двері були відкриті.

- У артефакториці є таке поняття, як «правило випадковості», яке спрацьовує у дев’яноста процентах зі ста. Коли артефактор працює над створенням чи вдосконаленням артефактного предмета, він робить його інтуїтивно, і саме випадковість, нелогічність допомагає зробити найсильніші й найдосконаліші артефакти. Саме таке я бачу й тут. Сам замок – це величезний артефакт, де його частини – двері та вежі, перебудовуються і змінюються.

Агата розповідала мені про двері й вежі, а я не міг відірватися поглядом від її губ. «Ти чого, Оскаре? Візьми себе в руки!» - обсмикнув я себе і почав дивитися на двері.

- Вежі й двері постійно змінюються, перетасовуються, - продовжувала Агата. - Тому ми просто відкриватимемо ті двері, які нам вдасться. Черговість не має принципового значення та сенсу. Але тринадцята вежа стабільна! І вхід до неї відкриється тільки після відчинення всіх дверей. Мені треба майстерня. Сьогодні я зроблю деякі розрахунки та підготую необхідні речі. Завтра зранку ми спробуємо відкриті перші двері.

Як? Так швидко? Вона зможе відкрити двері, над якими я бився кілька років? Побачивши мій недовірливий погляд, дівчина пояснила:

- Я не обіцяю, що ми їх відкриємо. Але спробуємо. Дуже багато випадкових та магічних умов, система може бути нестабільною.

- Гаразд, - кивнув я, - тоді ходімте, я проведу вас у підвал.

Ми пройшли до холу першого поверху і вузькими сходами спустилися до замкового підвалу. Він складався з кількох кімнат, де зберігалися різні речі: продукти, якісь інструменти, збруя, дрова та інше, необхідне для проживання в замку. Я тут давно не був, не люблю сюди спускатися, особливо після останнього неприємного випадку. Була тут одна кімната, досить широка й висока, яка підходила для майстерні. В ній нічого не зберігалося, бо все, що слуги туди, наприклад, зранку заносили, як правило, увечері акуратними стосами лежало складене назовні. Хто це робив, з якою метою, залишалося загадкою. Якийсь невидимий жартівник, дідько його бери! Тож я наказав не чіпати цієї кімнати.