Розділ 6

Агата

Вранці за сніданком нета Люміная не було. На моє питання про його відсутність, Дафна здивувалася:

- Ще дуже рано. Оскар спить довго, іноді й о дванадцятій може прокинутися. Так що я ніколи не ставлю на стіл сніданку раніше десятої. Але я не знала, коли звикли снідати ви, тому приготувала все, на всяк випадок, на восьму.

Я глянула на настінний годинник, який висів у їдальні, він показував пів на дев’яту. Я запізнилась на півгодини. Далася взнаки вчорашня втома. Взагалі, за старою звичкою ще із сиротинця, я прокидаюся о шостій. По мені можна звіряти час. Але сьогодні трохи поніжилася в ліжку, м’якому й широкому. В столиці я мешкала в орендованій кімнатці нетії Любери, а там було ліжко довге, вузьке, зі старим продавленим матрацом, зовсім не порівняти з цим, яке достойне навіть короля.

До речі, про короля. Ця історія з королем, який підіслав душицю до нета Люміная, мені не подобається. Я надто мало знаю про свого роботодавця.

Крім того, що він гарно цілується! Ця думка стрибнула мені в голову так раптово, що я аж головою похитала. До чого тут це? «Ну признайся, Агато, справді було непогано, як для людини, яка тільки-но прокинулась! Він одразу ж зорієнтувався і кинувся тебе лобизати!» - засміялась я в душі. Гм. Треба придумати йому градацію.

Я завжди ділила людей за своєю придуманою градацією, а також давала прізвиська, які допомагали визначати її суть. Іноді, коли людина відкривалася мені з іншого боку, я перейменовувала її. Було весело й структуровано. Так у артефакториці дають назви артефактам, аж поки вони не досягнуть завершеності. Наприклад, метр Еврар був у мене спочатку Дід-Сто-Літ, потім став Книжковим Черв’яком, згодом Цікавим Екземпляром, а в кінці свого навчання я благоговійно називала його просто Учитель. І зараз згадую з теплом і сумом, адже він так не хотів відпускати мене зі столиці, бідкався, що наука втрачає великого артефактора.

Хай нет Люмінай буде поки що Лайливий Крикун. Він весь час репетує. Чи краще Лайливий Шмаркач? Поки що він потрапляв у всі мої пастки, геть, як дитина. Шмаркач, одним словом.

Я піднялася з ліжка у веселому настрої аж о сьомій годині. Привела себе в порядок, вдяглася, заплела косу і вирішила розібрати свої речі з валізи. Вчора хтось приніс її мені в кімнату. У валізі були переважно заготовки для артефактів, кілька книг, мої записи і куля зв’язку власного виробництва. Я обіцяла метрові Еврару зв’язуватися з ним раз у тиждень в конкретний день і час, бо мала не так багато магічних ресурсів для потрібного мені зв’язку. Бо через мою кулю можна було не лише бачити й чути співрозмовника, але й передавати невеликі речі. Такий собі міні-портал. Таких куль не було ні в кого, мій винахід!

Під час сніданку я почала розпитувати Дафну про зачинені вежі, але вона сказала мені:

- Я нічого не можу сказати вам, нетіє Агато, сама не дуже розуміюся, чому вони весь час зачинені, і відкрити їх не може ніхто. Навіть хазяїн, Оскар. Загадка це все. Може, тому, що цього палацу тут раніше не було?

- Як не було? – аж скинулася я.

- Ну, замок давно тут був. Мур навколо палацу, рів й міст через нього ще від старого замку лишилися. В ньому жив нет Кардоті, старий він був, помер давно. Але любив життя дуже, до старості влаштовував бали, прийоми, радів молоді, музиці й танцям. Гарна він був людина. А потім, вже через багато років, замок раптом зник, а на його місці виріс ось цей палац.

- Як виріс? Із землі, як гриб? – засумнівалась я.

- Ну, не знаю, як, але одного ранку всі побачили, що тут з’явився палац із тринадцятьма вежами. А хазяїна немає. Пробували зайти, але палац нікого не пускав, мов живий. Підходиш до дверей, ось мовби й бачиш їх, а потім раз – і немає їх перед тобою. Пізніше, начебто, мерові вказівка прийшла - палацу не чіпати, чекати хазяїна. А хазяїн, нет Люмінай, аж через два роки з’явився. Оселився тут, прислугу яку-неяку найняв та й живе вже кілька років.

- Цікава історія, - протягнула я.

- Та ви їжте, а не розмовляйте, нетіє Агато, он, яка худенька, - перевела Дафна розмову на інше.

А в мене з’явилася чудова тема для роздумів. Зачарований замок! Таке трапляється один раз у житті! Я читала про такі випадки в книгах істинних артефакторів. Адже сам замок і є величезним артефактом, зробленим древніми майстрами цього мистецтва. Це вам не магічні замки, які без постійного магічного вливання і магічної підтримки зникають через кілька днів. Артефакторні зачаровані замки будуються на віки!

Як же здивується метр Еврар, коли я йому розкажу про це! Сенсація! Як добре, що я приїхала сюди! Треба тут терміново все дослідити! І я, закінчивши сніданок, пішла вивчати замок.

Я йшла по широкому кільцевому коридору і смикала всі двері підряд. І всі були зачинені. На кожній з них було намальовано багато цікавих знаків й орнаментів. Це могло щось значити, а могло бути просто прикрасою. Ні, треба, щоб нет Люмінай мені все розказав, бо він, це вже зрозуміло, і є розгадкою цього палацу. Бо саме він хазяїн. Але ж з ним так важко розмовляти! Він лише лається і кричить. Треба щось придумати, аби він став більш м’який і більш зговірливий.

А коли чоловіки стають поступливими й виконують все, що в них попросиш? Саме так! Коли ти заглядаєш їм в рота, хвалиш їх, прикидаєшся дурепою й махаєш віями. А він же бачив мене трохи не з такого боку... Гм. Я ж тоді не знала про замок. Тепер головне - не переборщити. Якщо я буду вести себе, як повна дурепа, то він щось запідозрить. А якщо поведу себе, як розумна дурепа, то, може, щось і вийде. Свої правила й вимоги змінювати не буду, їх йому порушувати не дозволено. А мені можна, адже це мої правила! Можна навіть прикинутися, що закохалася в нього. Це теж непогана ідея! Ця легенда про наречену, яку він придумав, раніше дратувала мене, а тепер навіть на руку! Мені навіть стало шкода Оскара. Так, Оскар, мені треба називати його Оскар. Це більш ласкаво, ніж нет Люмінай.