Розділ 5

Агата

Трохи побродивши по коридорах замку, чи краще сказати палацу, я начебто розібралася з його побудовою. Широкий коридор на другому поверсі, де я мешкала, ішов величезним кільцем, з нього відгалужувалися всього одні сходи вниз, на перший поверх. Великі масивні двері з різними химерними знаками, намальованими на них, ішли по периметру круглого коридора, і їх було чималенько. Але всі вони були зачинені. Певно, вони вели в кожну з дванадцяти веж по периметру. Де вхід до тринадцятої вежі – залишалося загадкою. Цікава конструкція, ніколи такої не бачила.

Я спустилася сходами на перший поверх замку і зіткнулася ніс до носа з дворецьким, який сьогодні вдень проганяв мене геть. Видно, він уже знав останні новини в замку, тому що здригнувся від несподіванки, але швидко взяв себе в руки і промовив:

- Вітаю вас, нетіє, - він вклонився. - Я хотів би вибачитися за свої слова, які говорив вам, коли не пропускав до замку! Я дуже шкодую, що наговорив вам різних дурниць.

Його низький голос був повен каяття, але його очі говорили мені протилежне. Нічого він не шкодував. Я давно навчилася розрізняти, коли люди брешуть, а коли говорять правду. Можливо, нет Люмінай насварив його за те, що не пропускав мене, а можливо, я просто йому не сподобалася. А зважаючи на те, що на Оскара надсилають такі сильні закляття, і він має непростих ворогів, то й може існувати інша причина. Але мати в замку особистого ворога я не хотіла.

- Ваші вибачення прийняті, - схилила я голову. – Але, мені здається, оцінювати людину за зовнішнім виглядом, це поспішне рішення. Тим не менше, сподіваюся, ми знайдемо з вами спільну мову. Тим паче, мені завжди подобалися люди з бородами. А у вас вона просто шикарна.

Ось так, зробимо вигляд, що я не тримаю на нього зла. В принципі, я й не тримала. Але щось мені в дворецькому не подобалося. Почувши мій комплімент, він розцвів. Навіть настороженість і роздратування майже зникли з його очей. Мабуть, борода й справді була його гордістю.

- Дякую, нетіє, - знову схилився він у поклоні. - Мене звати Алдіс. Я працюю дворецьким у Замку Зчинених Веж.

- Агата, наречена нета Люміная, - представилась я і одразу ж спитала, бо мене це зацікавило. - Замку Зачинених Веж? Яка цікава назва! Чому замок так називається?

- Я не все знаю, нетіє Агато, але те, що всі вежі в замку зачинені, – то це точно. Ні одна з них не дозволяє зайти в неї.

- Ви так говорите, наче вежі живі, - посміхнулася я.

- Так і є, - кивнув Алдіс. – Весь замок живий. Але я не маю дозволу говорити про це більш широко. Вибачте, нетіє Агато. Зверніться з цим питанням до нета Люміная.

- Так і зроблю, - відповіла я. – Скажіть, будь ласка, де у вас тут їдальня? Дафна сказала, що там буде вечеря.

- Я проведу вас.

Дворецький вказав рукою в напрямку залу, і ми пішли по блискучому візерунчастому паркету. Весь зал, що відкривався одразу ж, як заходиш у замок, – був величезний, прикрашений колонами, чудовою ліпниною на стінах та стелі, а паркет був викладений у вигляді чорно-білих квадратів у шаховому порядку. Величезна картина, яка висіла на стіні одразу ж навпроти вхідних дверей, вражала натуралістичністю. Я лише мельком зиркнула на неї, проходячи повз, але й тоді вона кинулася мені в очі яскравими кольорами, цікавими сценами з життя королівства, дуже детально зображеними людьми й тваринами. Особливо вражала жінка, яка була намальована в центрі картини, – владна й сильна, одну руку вона поклала руку на голову чоловіка, який стояв перед нею на колінах, а іншою тримала ніж, приставлений до його горла. За плечима чоловіка здіймалися великі чорні крила. Сюжет картини був мені зовсім не знайомий. Треба буде пізніше роздивитися картину більш детально.

В їдальні стояли неймовірні запахи! А я була голодна, як сто вовків! Дафна клопоталася біля столу, а побачивши мене, посміхнулася і запросила до вечері. Я почала свою трапезу, насолоджуючись смачними стравами і стримуючись, щоб не накинутися на все те багатство, яке стояло на столі, і не почати їсти просто руками. Я страшенно зголодніла! І ще мені сподобалося, що їла я одна. Ніхто не стояв над душею, не проводжав кожен твій шматочок, який ти підносиш до рота, голодними очима. Дафна вийшла, вона іноді забігала, щоб запитати, чи не потрібно чогось, і одразу ж зникала. А дворецький Алдіс, провівши мене в їдальню, давно пішов.

Так, підведемо підсумки. Я в замку, нарешті, добралася до місця своєї роботи. Це добре. Залишатися в столиці вже не було сил і, чесно кажучи, бажання. Майрон не залишив мені вибору. В горлі, як завжди, коли я згадувала свого колишнього хлопця, виник гарячий клубок, а до очей підкорилися сльози. Не буду плакати! І навіщо я його згадала? Краще я ще поїм цього чудового торта і насолоджуся гарячим пахучим чаєм! Так, відволікаючись від сумних думок, я почала їсти десерт.

Аж раптом до їдальні зайшов нет Люмінай. Кивнув мені мовчки і всівся на чолі стола, за ним придріботіла Дафна, поставила якісь тарілки, побажала смачного і пішла.

Мені вже й шматок в горло не ліз, не могла бачити цього грубіяна. Важко мені буде з ним працювати, але я впораюся, і не з такими мала справу.

Нет Люмінай почав їсти. За столом запанувала мовчанка, яку зрідка перебивав дзенькіт столових приборів об тарілки.

- Дуже смачні страви, - перервала я мовчанку перша, мені треба була розмова з нетом Люмінаєм, аби дещо дізнатися. – Ваша кухарка чудово готує!