Розділ 4

Агата

Я прокинулась від того, що хтось знімав з мене черевички. Відкрила очі і вже хотіла знову використати грім, але добре, що вчасно зупинилася. Це була невисока повненька жіночка, яка шепотіла:

- Бідна дитина. І не вмилася, і не поїла, так і заснула. Хоч одяг зніму.

Я порухалась, і жіночка глянула на мене стурбовано:

- Розбудила? Та вже вставайте тоді, нетіє, вже вечеряти давно пора. Оскар сказав, що ви втомлена й голодна. А я подумала, що якщо тільки приїхали, то, мабуть, спите. А тут бачу, ви вся брудна, й сукня у вас мокра. Дай, думаю, роздягну, щоб краще спалося.

- Дякую, - сказала я, сідаючи на ліжку. – Все нормально, я сама.

- Мене звати Дафна, - посміхнулася жіночка, - я тут кухаркою працюю. Та іноді й прибираю, і постіль стелю, все, що треба. У нас прислуги мало, але більше й не треба. Оскар один живе.

- Оскар? – спитала я, знімаючи сукню, яка й справді була ще вогка й холодна.

- Ну, так, він, хазяїн наш, нет Люмінай. Він, - вона затнулась, мабуть, роздумуючи, чи запитувати, чи ні, а потім все ж таки спитала, - сказав, що ви його наречена. Це правда?

Побачивши мій розсіяний погляд, Дафна почала виправдовуватися:

- Усім нам у замку цікаво, бо тут жінок давно не було. Ну, таких, щоб... Ой, щось я геть заговорилась і заплуталась! – засміялася вона. – Не було в замку в Оскара гостей жінок, усе чоловіки, та й то рідко дуже. А тут він каже – наречена приїхала.

- Так, наречена, - кивнула я, згадавши нашу з нетом Люмінаєм домовленість. – Мене звати Агата.

- Раз ви встали вже, нетіє Агато, то прошу вас до вечері спускатися. Я вам одній накрию. Бо Оскар, мабуть... – вона запнулася. – Він недужає. Не знаю, чи вечерятиме.

- Добре, дякую, - кивнула я.

Дафна пішла. А я знайшла тут ванну кімнату, помилася, переодяглася в чисту сукню, на ноги надягла капці, які знайшлися біля ліжка, переплела косу і вийшла в коридор. Ніхто не прийшов провести мене до їдальні, Дафна якось забула, що я тут вперше і нічого не знаю. Але я вирішила, що впораюся сама.

В коридорі загорілися перші магічні ліхтарі, бо сонце вже сховалося за небокрай. «Цікава конструкція», - подумала я, розглядаючи ліхтарики у вигляді плескатих тарілок, на яких лежала артефакторна мініатюрна змійка, яка по колу кусала себе за хвіст, а в середині її жив люкс, крихітний світлячок. Артефактор, який зробив це, був майстром своєї справи. Я люблю звертати увагу на такі речі, вивчаю будову, структуру магічних потоків, особливості оформлення, переймаю й собі щось із таких нестандартних моделей.

Раптом я почула якийсь крик, що лунав з дверей поряд. Наскільки пам’ятаю, це були покої нета Люміная. І досі згадую його з огидою. Грубий невихований мужлан! Але крик чи стогін повторився, і в ньому було стільки муки, що я не втрималась. Тихесенько прочинила двері й зазирнула досередини.

Нет Люмінай лежав на спині на ліжку повністю одягнений. Спав. На столі стояла недопита пляшка каламанки. Я скривилася. Ненавиджу п’яниць! Звичайно, його можна навіть в дечому зрозуміти, таку зовнішність, як у нього витримає не кожен. Ні! Не можна зрозуміти! Навіть скалічені й перетворені циклопом люди знаходять у собі сили й впертість, щоб жити далі повнокровним життям! Ненавиджу слабаків! Так буде краще. Такі думки виникали в мене, коли я розглядала кімнату далі. Потім знову зиркнула на чоловіка. Шрами притягали погляд, як магніт.

Нет Люмінай знову страшно застогнав. Я вже хотіла закрити двері, щоб залишити його в хмільному й страшному кошмарі. Хай помучиться, менше треба пити! Але щось мене зупинило.

Марево. Воно було ледь помітне. Якби я не придивлялася пильно до шрамів господаря кімнати, то й не помітила б його.

Просто над носом і ротом нета Люміная висіла душиця! Ця зараза була підвладна тільки сильним магам, атакувала повільно, але безжально, а витягти її з тіла, коли вона повністю вдихалася жертвою, було майже неможливо. Саме під час сну вона могла залетіти в людину через ніс чи рот. Звичайно, якщо в тебе є такий ворог, що не пошкодує шалених грошей, аби наслати її. Після вдихання душиці людина могла прожити ще кілька хвилин і помирала. Саме ці кілька хвилин в мене були. Бо душиця вже майже повністю влізла до привідкритого рота чоловіка.

Я не роздумувала й секунди. Кинулася до ліжка, сіла на колінах біля голови нета Люміная і припала своїми губами до його губ. Треба було висмоктати душицю, як іноді отруту висмоктують з рани після укусу змії. Саме так нас, учнів, учив метр Еврар, навчаючи азам виживання в надзвичайних умовах.

Губи нета були прохолодні й м’які, і від нього, як не дивно, зовсім не смерділо перегаром. Стільки випив – і зовсім не сп’янів! Таке враження, що пив воду, а не каламанку. А може, там і справді вода?

Я висмоктувала напівпрозоре, майже газоподібне тіло, відчуваючи на зубах неначе крупинки піску. Захопила його зубами і виплюнула на килим, який лежав біля ліжка. Знову припала до рота чоловіка, щоб витягти залишки, якщо вони там залишилися. І тут чоловік відкрив очі.

Не знаю, що він подумав, але я відчула, як його руки обнімають мене, тісно притискають до себе, раптово гарячі й владні губи починають відповідати на рухи моїх губ. Він цілував мене! Пристрасно, хижо, наполегливо, навіть грубо. І я не могла дістати з кишені грім, бо мої руки були тісно притиснуті до тіла нета Люміная!