Розділ 3

Агата

- Ніколи не торкайтеся мене, якщо я не дозволяла! – прошипіла я зі злістю, карбуючи кожне слово. – Це правило номер один! Якщо ви хочете, щоб я у вас працювала, ви повинні беззаперечно цього дотримуватись!

Я сіла на ліжку, простягнула руку, і грім повернувся мені в долоню, я навіть відчула його настрій, він був задоволений, що допоміг мені. Я сховала його в кишеню.

Після того, як грім вдарив нета Люміная й відкинув до стіни, з голови чоловіка злетів каптур, що приховував його обличчя. Це там, на порозі, я не була готова до його пошрамованого обличчя, та й далося взнаки напруження цього важкого дня, тому я й зомліла. Але зараз я вже взяла себе в руки, спокійно дивилася на шрами, що покривали обличчя чоловіка. Я в своєму житті бачила і гірше, і страшніше! Два довгі рвані рубці йшли навскоси через праву щоку, починаючись на скроні і доходячи майже до підборіддя. Ще один шрам майже зачепив ліве око, розпанахавши брову та частину скроні зліва, від чого кутик лівого ока був опущений, роблячи вираз обличчя чоловіка печальним і скорботним.

Якби не шрами, це був би досить вродливий мужчина, мав рівний ніс, гострі скули, високе чоло. Рубці стягували шкіру, деформували ідеальні риси, надавали похмурого й незадоволеного виразу обличчю. Але були ще очі. Неймовірно блакитні. Такого кольору очей я не бачила ніколи.

- Якого чорта! – гаркнув чоловік, піднімаючись з підлоги. – Ти мені ледь хребет не зламала! І мені ніхто не ставить умов! Я сам встановлюю правила! Так було, і так буде й надалі!

Він прошкутильгав до крісла і всівся там, почав відверто й незадоволено розглядати мене, злий, як демон. Я бачила, як сіпається його пошкоджена повіка й очі наливаються люттю. 

- Все колись відбувається в перший раз, - знизала я плечами. – Або ви приймаєте всі мої правила й умови, або я розриваю контракт!

- Ти серйозно? – примружив очі чоловік. – І куди ти підеш? Надворі скоро стемніє, ти голодна й втомлена, та тебе хитає від утоми! Та й грошей, мабуть, катма!

Він оскалився радісно, що підловив мене. Його логіка була зрозумілою, але не підходила для мене. Ці дрібниці, що він назвав, не змусять мене поступитися у принципових речах.

- Добре, я йду, - встала я з ліжка, відчуваючи й справді, що мене трохи повело.

Опанувала себе й ступила крок до дверей. Треба було знайти ще валізу, там речі, з якими я не була готова розлучитися.

- Сядь! – голосно гаркнув нет Люмінай.

Я обернулася, подивилася йому просто в очі і спокійно сказала:

- Друге правило: ніколи не підвищуйте на мене голос! І якщо ваше "сядь" означає, що ви згодні на мої умови, то я залишусь.

Чоловік побагровів. Очевидно, йому й справді вкрай потрібен був артефактор, бо видно було, що мав він нетерпиму й злу натуру, не терпів ніяких заперечень, і мої слова дуже дратували його. Він не звик, щоб йому перечили й сперечалися з ним. Був владний, презирливий, зневажав усіх, цінував лише себе і свої накази та рішення.

Я знала таких людей. Треба було зразу з поставити рамки, обмежити свій особистий простір, визначити правила поведінки й спілкування. Поступово я навчилася це робити не лише за допомогою своїх артефактів, але й просто словами. Чим більше ти вправляєшся в словесних пастках, тим легше вони тобі даються.

- Добре, - вичавив він із себе. – Я згоден. Але як тільки ти закінчиш роботу, яка мені потрібна, ти вимітаєшся із цього замку, щоб і духу твого тут не було!

Я кивнула і повернулася до ліжка, сіла, бо стояти було важко.

- Берніс сказав, що ти істинний артефактор. Це так? - спитав він, зневажливо дивлячись на мене.

- Так, - кивнула я.

- Я чекав когось більш... – чоловік запнувся, підбираючи слова. – Більш солідного.

Я промовчала. Всі спочатку сприймали мене саме так: з недовірою, легковажністю, насмішкою... Я звикла.

- Я - нет Люмінай, мабуть, знаєш це, - промовив чоловік, як виплюнув. – Як тебе звати?

- Агата.

- То ти, значить, хороша й добра*? – саркастично спитав він.

- Буваю, якщо мене не дратувати, - огризнулась я.

- Будеш жити в кімнаті поряд, двері по коридору праворуч. Вечеря о шостій. Алдіс принесе туди твої речі. Можеш іти.

Він махнув рукою, відмахуючись від мене, як від мухи.

Я пішла до виходу. Ну, що ж, трохи простору я собі сьогодні відвоювала. Це добре. Не думала, що мені знову знадобляться навички, призабуті за давністю літ.

- І ще! – гукнув мені в спину чоловік. – Ти кому-небудь тут розповідала, що ти артефактор?

- Ні, - похитала я головою.

- Тоді мовчи про це, я не хочу, щоб зайві вуха й очі лізли в мою справу. Я плачу достатньо грошей, щоб ти мовчала про це!

- Чому? – здивувалась я.

- Я так хочу! - гаркнув нет Люмінарій. - Пізніше зрозумієш.

- Але ж як ви тоді поясните, хто я така, чому мешкаю в замку? - логічно заперечила я.

Чоловік замислився, очевидно, він не задумувався над цим.