Розділ 2

Агата

Все-таки я переоцінила свої сили. До замку лишалося всього кілька десятків кроків, а ноги вже не тримали. Треба було розпитати в містечку, де можна винайняти кімнату на день, привести себе в порядок, причепуритися, і аж потім вже йти до нета Люміная.

Уявляю, що подумають про мене мешканці замку, а особливо мій роботодавець, коли я з’явлюся в такому вигляді, як зараз, на порозі. Я, звичайно, давно вже зрозуміла, що зовнішній вигляд людини зовсім не показник її характеру чи професіоналізму. Може бути пречудово вдягнена людині, вродлива й елегантна, а як відкриє рота – хоч стій, хоч падай! А іноді навпаки – якийсь непримітний, бідно вдягнений чоловік чи жінка можуть бути найвихованішими, найдобрішими людьми, яких ти зустрічав у житті. Але це я так думаю. В нашому світі майже все вирішують гроші і, як не дивно, одяг і зовнішність. Канони краси прописані навіть на законодавчому рівні. У своєму нинішньому вигляді я, мабуть, порушила всі ці закони: черевички брудні, мокрі й порвані, сукня після мого купання в здоровенній калюжі, із світло-коричневої перетворилася на майже чорну, поплямовану мокрими брудними ляпками підсохлої жижі. Руки й обличчя я сполоснула в більш-менш чистій воді наступної калюжі, але відчувала, що до ідеальної чистоти, яку я люблю, ще ой як далеко. Капелюшок, що був у мене на голові, злетів при падінні в калабаню, тому я виловила його й сховала в валізу, і тепер сонце нещадно пекло мені в голову, довга чорна коса теліпалася з боку в бік, дратуючи й хльоскаючи мокрим брудним кінцем по руках. Валіза ставала все важчою. І коли я, нарешті, ступила на дерев’яні дошки моста, відчула полегшення – скоро, нарешті, закінчаться мої митарства, і я зможу трошки перепочити.

Кремезний високий чоловік з окладистою бородою, мабуть, дворецький, що зустрів мене на порозі замку, коли я постукала, підозріло дивився на мене й мовчав.

Я привіталася і попросила провести мене до нета Люміная, але, певно, мій зовнішній вигляд не викликав у нього довіри.

- Ми не подаємо бродяжкам! – сказав він зверхньо, кривлячи губи.

- Я не бродяжка, - терпляче заперечила я, - нет Люмінай чекає на мене.

Розповідати про ціль мого візиту в замок я чомусь не хотіла.

- Йди геть! – крикнув дворецький, намагаючись зачинити двері перед моїм носом. – Ходять тут всякі-різні, а потім столове срібло зникає. Геть, поки я не спустив на тебе собак!

Він не встиг зачинити двері, бо я впхала свого черевика між стулками.

- Негайно ж покличте нета Люміная! – скрикнула я, намагаючись говорити так, щоб мій голос був упевненим і сердитим.

Я відчувала, що сльози ось-ось бризнуть з очей, все-таки я неймовірно втомилася, як правило, вичавити з мене сльозу дуже важко.

Дворецький ослабив дверцята, але його обличчя набуло бурякового кольору, він аж зашипів від злості:

- Відійди від дверей, лахудро! Я не подивлюсь, що ти жінка, сам можу добре тобі вмазати по твоїй нахабній брудній пиці! Я бачу, що ти не розумієш нормальної мови: ми не подаємо жебракам! Геть звідси! Не дратуй мене!

Він закричав це просто мені в обличчя, а я раптом згадала Гну. Він був високим, худим і незграбним, зовсім не схожим на цього огрядного й поважного чоловіка. Та й яким може бути підліток, який активно росте, в нього страшні гормональні сплески, все обличчя поцяцьковане дрібними неприємними вуграми? Годували нас погано, він увесь час хотів їсти, відбирав їжу в менших, залякував, а пізніше почав утверждатися серед своїх однолітків, б’ючи всіх підряд. Його боялися, обходили стороною, а він зібрав команду подібних до себе, злих на весь світ дітей, яких покинули і батьки, і суспільство, закинули в сиротинець, де якщо й виживав один з п’яти, то це було добре. Колись він заловив мене в коридорі, притис до стіни і ось так само, як цей чоловік, кричав просто в обличчя:

- Ти ніхто! Знайшлася мені тут королева! Так само станеш хвойдою, як всі інші! Так і хочеться вмазати тобі по твоїй бридкій фізіономії, і мені за це нічого не буде! Не дратуй мене!

А в його голосі я чула презирство, злість і... заздрість.

Лють і презирство об’єднувало цих людей, дворецького та Гну. Тоді я дивом вирвалася з лап Гну, бо в коридорі з’явилася страша вихователька Клотильда, яка не терпіла, щоб під час уроків хтось вештався коридорами. «Не дратуй мене!» - зазвучало в моїй голові два голоси, дворецького та Гну, злившись в один.

Я відступила на крок і намацала в кишені сукні грім та паузу. Не дуже часто мені доводиться робити вибір між ними, як правило, я завжди знаю, що зараз використаю. Пауза знерухомлює людину на кілька хвилин. Якщо я зроблю це, то зможу прослизнути в замок і знайти нета Люмінарія, все пояснити. А якщо і він викине мене геть? В душі я посміхнулася. І що б я тоді робила? Поперлася б знову до містечка? Та я сюди ледве долізла. Я вже відчувала, що ноги не тримають мене, а в голові неприємно шуміло: і від втоми, і від несподіваних неприємних згадок про Гну. А грім міг і покалічити. Але тоді в людини вмикався самозахист, і чіпати мене ще раз, як правило, ніхто не наважувався. Поки я роздумувала, а це тривало буквально кілька секунд, в залі за спиною дворецького пролунав роздратований голос:

- Що тут відбувається? Алдісе, в чому справа?

- Ваша Світлосте, - обернувся до когось дворецький, - тут якась жебрачка просить милостиню. Я її проганяю, а вона опирається, не хоче йти.