Розділ 1

Агата

- Он там він живе, за горбом, завернете, побачите одразу, - вказала мені невисока кругленька жіночка, гецаючи при боці малу дитину. За її спиною височіла чепурна біленька хатинка з розмальованими дверима й віконницями, шумів доглянутий акуратний сад, барвистими клаптиками тішили око пишні клумби з квітами. І вся вона була чепурна, чистенька, наче зійшла з пасторальної картинки. Та й усе містечко було якесь святкове й затишне.

Рожевощокий пухкенький малюк дивився на мене зацікавлено, смоктав великого пальця і підстрибував у такт материним рухам, від чого довга шмаркля, яка вилізла з його носа, ризикувала капнути жінці прямо на чистенький біленький фартушок.

- Тільки ви до нього зараз не йдіть, краще увечері, коли сонце сідає, він тоді добрішим стає.

- Чому? – спитала я зацікавлено.

Ніколи не чула, щоб настрій людини змінювався залежно від частини дня.

- Можливо тому, що у темряві не видно його обличчя. Хоча й ходить у каптурі. У нього й світло ніколи майже не горить. Про дзеркала взагалі мовчу. А замок за містом, побачите. Раніше був красивий, світлий, бали там проводили, прийоми, а зараз... – жінка скрушно махнула рукою, і шмаркля з носа малого нарешті плюхнула їй на груди.

- Дуже дякую! – сказала я, підхопила свою важку валізу й почимчикувала дорогою до вказаного горба.

Я прибула в маленьке, забуте й добрими, й злими демонами містечко Крапітас сьогодні, в середині дня, коли сонце стояло майже в зеніті й було дуже спекотно. Старенький станційний доглядач аж рота відкрив і випустив з рук свій білий, побитий часом та іржею диск, з яким пропускав поїзд, побачивши, що той зупинився, і на перон вийшла пасажирка. Це була станція «на вимогу», поїзди тут майже не зупинялися. В столиці мені навіть квиток не хотіли продавати, бо не виявили назви міста Крапітас у переліку зупинок. Довелося довго й нудно сперечатися, викликати начальника вокзалу, який, після довгих уточнень з якимось літнім і поважним службовцем, нарешті дозволив мені виписати квиток. В результаті, поїзд із послугою «на вимогу» поїхав буквально за кілька хвилин до того, як я отримала проїзний документ. Саме тому я чекала аж до пізньої ночі, тоді відправлявся наступний. І ось зараз, добравшись, нарешті, у цю хтозна-яку глушину, я була страшенно втомлена, голодна, зла, невиспана, та ще й зламала один каблук, вступивши в величезну вибоїну на пероні, яких там було видимо-невидимо. Тепер я шкутильгала, як качка, перевальцем. Не могла ж я йти боса! Хоча ця думка все частіше відвідувала мене.

Зціпивши зуби й лаючи все на світі, а особливо ціль мого приїзду - нета Люміная, я оминула горб і побачила, нарешті, замок.

Валіза випала з моїх рук, а сама я заворожено остовпіла від несподіванки. Він був неймовірний!

Замок стояв на узвишші, оточений з усіх боків достатньо глибоким ровом, до високих аркових воріт, вів широкий дерев’яний підвісний міст, який зараз був опущений. Перед ровом навіть виднілися напівзруйновані залишки барбакану*. Високий кам’яний мур з чотирма баштами опоясував замок з усіх боків, а бійниці вузькими чорними отворами нагадували мені дупла чудернацьких птахів. Його можна було назвати навіть фортецею. Бо досить міцні й гарно збережені укріплення дозволяли навіть зараз, коли Стерантіон давно ні з ким не веде ніяких воєн, гарно й успішно тримати оборону.

Далі, за мурами, височіли численні високі вежі (я нарахувала їх дванадцять, потім збилася, знову порахувала – і їх виявилося тринадцять), які були неймовірно тонкі й шпилясті. Замок нагадував мені чудернацькі палаци чарівних фей, про які в дитинстві нам часто читала на ніч друга чергова нянечка Зофра, коли була в настрої.

Я, підхопивши валізу, як зачарована, пішла по дорозі до замку, милуючись його елегантною й загадковою красою.

- Геть з дороги! – почула я гучний і сердитий чоловічий голос.

Майже відразу повз мене пролетів вершник на чорному високому коні, ледь не зачепивши гарячим боком. Я навіть відчула, як по щоці війнув вітерець – стремено сідла пролетіло в небезпечній відстані від моєї голови. Я злякалася, шарахнулася, оступилась на ту ногу, де на черевичкові не було каблука, й упала на дорогу на бік, у величезну глибоку брудну калюжу, яка, певно, не просихала тут ніколи, а після вчорашнього дощу наповнилася болотистою зеленою жижею.

Вершник на коні навіть не озирнувся. Його кінь швидко подолав відстань до замкового моста, прогуркотів по дерев'яному настилі й заїхав у відчинені ворота фортеці. Я заздрісно провела його поглядом, мені ще йти і йти всю цю відстань.

Вся мокра, в смердючій багнюці, я вилізла з калабані, і для початку стала й добряче, смачно вилаялася всіма лайками, які я знала (а їх у моєму запасі після десяти років перебування в сиротинці святої Гертруди було ой як чимало!), а потім, абияк витершись подолом сукні, знову потяглася дорогою до замку. Тепер, крім того, що я шкутильгала, як качка, без одного підбора, в моїх черевиках ще й чавкала смердюча вода. Зате (ха-ха!) стало не так спекотно, бо я була вся мокра, з ніг до голови. Ну що тут скажеш? У чомусь поганому завжди можна знайти щось хороше.

Оскар

Мене неймовірно дратував цей чоловік, хотілося схопити цей клятий передбачувач і запхати йому просто в його беззубу пельку, яка тарабанила, не замовкаючи ні на мить. Я ледве стримувався, відчуваючи, що руки вже тремтять і стискаються в кулаки, а на очі набігає червона пелена.