Розділ 2

Моє життя знову зробило різкий поворот. Старійшини підхопили мене під руки і потягли у бік покоїв, як мені було повідомлено. Чому поволокли? Та тому що ноги мої підлоги не торкалися, добре, що хоч капці не втратила, вампірський одяг майорів, наче крила за спиною, сірі коридори і сходи проносилися повз, наче я їхала на американських гірках. При цьому старійшини на три голоси розповідали, як вони шкодують, що я не вірно їх зрозуміла, мої покої вже в повному порядку, туди вже доставлено вбрання, подарунки, а найголовніше – гарячий сніданок.

Я була така приголомшена, що не могла й слова вимовити. Кінець нашої «поїздки» був такий – мене закинули в кімнату, вклонилися, ще раз пробурмотіли вибачення і швидко пішли. Я знесилено впала на ліжко, розмірковуючи над тим, чим мені загрожує поява засновника, зміни щодо старійшин... Хотіла б над усім цим поміркувати, але мені катастрофічно не вистачало вступних даних!

Я сіла, пригладила волосся, що встало дибки, і озирнулася. Наразі кімната виглядала зовсім інакше. Здавалося, що в ній навіть кольорів додалося. Стіни були прикрашені гобеленами із зображенням лісових сцен і різних тварин, на підлозі – хвала богам – був величезний килим, дерев'яне ліжко з оксамитовим балдахіном смарагдового кольору (треба ж, як підходить до мого рудого кольору волосся) було встелено свіжою постільною білизною з  приємним квітковим ароматом.

Все інше я не встигла розглянути, бо мій погляд зачепився за тацю з їжею, що стоїть на кованому столику. Так як на той час я вже була б вдячна за сухарі, то пишний омлет, золотаво обсмажений хліб, вершкове масло, м'ясна нарізка і чашка гарячого бульйону забрали мене в райські кущі, з яких мене витягнув тихий стукіт у двері.

- Увійдіть! - сподіваюся, що мене почули, і зрозуміли з набитим ротом.

У кімнату, мов злодюжка, прослизнув Кіран.

- Чому в тебе такий вигляд, ніби ти щось накоїв? - прожувавши, поцікавилася я.

Кіран з розбігу схопився на ліжко, повалив мене на спину і вишкірився:

- Я можу випити всю твою кров. Від тебе залишиться лише зморщена оболонка. А мені за це нічого не буде, бо саме на це від мене і чекають. Страшно?

- Неймовірно! Спочатку - мало не заморозили, потім - мало не отруїли, а тепер - маленький голодний вампір намагається мене добити.

Я засунула до ікластого рота Кірана недоїдений бутерброд. Глянувши на мене з легкою образою, хлопчисько зліз із мене і сів поруч.

– Я не маленький. Мені вже тридцять два роки.

- Ого! Та ти старший за мене, - вирішила покепкувати я. – Мабуть, уже й наречена є?

- Ні! – замахав хлопчик руками. - Для одруження я ще малий.

- Ось… А я хоч і молодша за тебе, а вже маю заміж виходити. Де справедливість?

Так я і розповіла Кірану свою маленьку історію переміщення в його світ.

- То тебе для Віта викликали? - засміявся Кіран. - Так, ви з ним підходите один одному. Він також рудий, як і ти. Ось тільки, такий зарозумілий, дивиться зверхньо і зовсім не веселиться. Тобі з ним буде нудно.

Я хотіла відповісти, що мені тут з усіма не буде весело. Адже за час, проведений у замку, лише Кіран поставився до мене нормально. Але в цей момент я почула дивне шарудіння, схоже на шурхіт старої тканини по кістках… Я зробила великі бутерброди для себе та Кірана, і вирішила змінити тему:

- А у вас завжди так годують? Цей свіжий хліб, наче пахне пшеничним полем. М'ясо... Бачу, як у лісі заганяють молодого кабанчика. Його м'ясо настільки свіже, що пахне молоком. А це масло ... Корови випасаються на лавандових полях, а потім їх запашне молоко збивають сотні жаб'ячих лапок ...

Кіран слухав мене розкривши рота, і геть забувши про бутерброд. Напевно вирішив, що я збожеволіла.

- Як шкода, що ваш засновник не може нічого цього спробувати і побачити всі ці чудові картини, - зі смутком промовила я і відкусила шматок від бутерброду.

- Засновник?! – здивувався Кіран.

- Так. Одна шкіра та кістки. Певно, повітрям живиться. І такий сумний... Адже головна радість у житті – це що?

– Що?

- Їжа... Ось зранку я була дуже нещасна. А зараз я майже щаслива, - з легкою усмішкою блаженства я заплющила очі. - Бракує тільки чашки кави...

- Що таке кава? – прошепотіло в мене над вухом.

Кіран з криком жаху впав з ліжка. А я розплющила одне око і, звичайно ж, побачила перед собою засновника. Мені було цікаво. Найстарший вампір, засновник клану, але він був другим, хто допоміг мені після Кірана. Мені було цікаво, чому він втрутився, чому не він проводив ритуал, раз найголовніший, чому інші члени клану бояться його... А ще мені чомусь здалося, що ця істота, схожа на смерть, дуже самотня і йому дуже нудно.

- Кава – це такий гарячий напій, який дарує бадьорість та заряджає енергією. Майже як шоколад.

- Що таке шоколад?

Я схопилася з ліжка:

- У вас немає шоколаду? Я відмовляюся вступати в клан, йти заміж та інше. Терміново, поверніть мене додому!

У двері тихо постукали. Я підхопила Кірана і засновника, що намагалися чинити опір, під лікотки і потягла їх до шафи.