Наказ 010 Я "Мертвий Потік" Частина перша

У столиці Республіки почалися заворушення. Вулиці повнилися чутками про те, що місто потрапило в облогу, а армія Республіки не в змозі пробитися всередину. Усі були на межі.

Дрони Потоку, що невеликими групами кружляли в небі, дедалі більше нагнітали обстановку. Нечисленні загони військових та міської жандармерії намагалися організувати в цьому хаосі оборону, підтримуючи крихти порядку. Постріли зенітних автогармат не вщухали ні на мить.

У цей час президент Аркетт піддався переконанням міністра Ледо, і вони разом сховалися від заколотників із Ради Республіки. Таємно залишивши урядовий палац, їм вдалося уникнути арешту.

Вийшовши з дому, Соня з Алессом зупинилися за рогом однієї з порожніх вулиць, і юнак дістав із поясної сумки металевий обруч.

— Лессі, що це?

— Консоль керування Потоком. Через розподіл повноважень із Женев'євою моя роль у п'ятій армаді сильно обмежена. Придатна тільки для розвідки та екстреного зв'язку. Але з цим... — одягнув на голову. — Зможемо ненадовго запозичити кілька корисних дронів.

— А я все думала, у тебе якийсь дивний смак на прикраси...

— Як, по-твоєму, я дізнався про вбивць на пароплаві?

— І весь цей час приховував?

— Уж вибач, наказ... — заплющив очі й завмер.

— Ти чого?

— Якщо Професор запідозрить втручання, нам мало не здасться. Спробую обережно відхилити від курсу одного з розвідників. Побуде нашими очима й вухами. Ну й телефоном...

Діставшись одного з таємних гаражів, міністр Ледо разом із президентом сіли в машину швидкої допомоги й, увімкнувши сирену, помчали вулицями на великій швидкості. Як раптом телефон міністра задзвонив.

— Хто це? — від нервів зірвався на крик президент.

— Зараз дізнаємося... — підніс до вуха.

— Доброго дня, маршале Ледо. Ми з принцесою дуже хочемо з вами побачитися.

— Професор Рейнгарт знає про ваш дзвінок?

— Рано чи пізно дізнається...

— Гадаю, юначе, супровід принцеси — лише частина ваших обов'язків у руках цього "лялькаря"?

— Ви не дурень, маршале. Його нитки варто обірвати, поки є можливість. Часу мало. У всіх нас.

— Назви місце.

— Ми одразу за вами.

Ледо визирнув з-за штори заднього вікна й побачив, як слідом їде чорна машина.

— Як ти дізнався?

— Я чекаю на теплий прийом, маршале... — виклик перервався, і з динаміка пролунав шум.

— Лоране, що це означає? — схвильовано запитав президент.

— Нічого безпечного... Один з пішаків Рейнгарта вирішила зробити свій хід. Подивимося... Сподіваюся, адмірал ще не перейшов на бік заколотників?

Обидві машини в'їхали на територію порту. Швидка допомога зупинилася біля трапа одного з військових кораблів, де на них уже чекав адмірал. Поки він приязно зустрічав гостей, Соня з Алессом чекали в машині маркіза Розена, який погодився їх підвезти.

— Мій друже, ви, звісно, просили не ставити запитань, але... Чому наш президент у компанії міністра оборони, немов збіглі злочинці, вийшли з машини швидкої допомоги?

— Важкий день...

Пролунав потужний вибух, від чого маркіз сіпнувся, починаючи трохи заїкатися:

— Т...так. Як і в усіх нас...

— Дякую, Ноа. Я ціную вашу хоробрість.

— Це честь для мене, принцесо! Якби я справді був настільки хоробрим, із радістю зробив би й більше, але...

— Не переймайтеся, один лицар у мене вже є.

— Так... Мені почекати вас біля виходу?

— Не варто. Ви зробили достатньо, — посміхнувся Алесс. — Соню, нам час.

Матроси люб'язно провели всіх гостей на борт військового корабля. Юнака з дівчиною залишили в незручному мовчанні з президентом Аркеттом в одній із кают.

Анрі мигцем поглядав на Соню, намагаючись упізнати в ній ту саму принцесу Ліліан, якій колись служив.

— Отже! — влетів міністр Ледо, усівшись на диван навпроти пари. — Я вас УВАЖНО слухаю!

— Лоране, я... — нерішуче почала дівчина.

— Ліліан! Я здогадуюся, про що ти хочеш попросити. Забудь!

— Але маршале...

— Ми всі вдамо, що дуже скучили за старими друзями... У такий час треба триматися разом, адже так?

— Досить ламати комедію! — грубо втрутився Алесс, розуміючи, що Соні більше не дадуть слова. — Немає тут ніяких друзів. Тим більше він...

— Як ти смієш? — обурився Аркетт на звинувачення юнака.

— Спокійно, Анрі. Наш гість не хотів вам хамити. Тим більше він правий: ще вранці ми не були союзниками. Бачиш...

— Алесс, — нагадав своє ім'я.

— Бачиш, Алессе. Час зараз такий: одним союзам приходить кінець, інші знаходять новий початок. Це стосується й президента. Розкидатися цінними друзями зараз — велика розкіш.

— Професору не сподобається ваше самоуправство, маршале.

— А ти тут не від його імені! Я не намірений більше обговорювати це з тобою, хлопчиську!

— Накажи адміралу кинути за борт цього нахабу!

— Тихіше, Анрі, це не просто супроводжуючий принцеси. Я здогадувався... — міністр розслаблено відкинувся на спинку дивана. — Хто б міг подумати, що ми побачимо одну з його маріонеток особисто. Який код армади?

— Ледо... Ти хочеш сказати..? — здивувався президент.

— Так, Анрі. Один із армад-лідерів прямо перед нами.

— Його треба заарештувати!

— Не будь дурнем! Ми ж не хочемо, щоб наш корабель отримав кілька сотень ракет у борт? Рейнгарту це не сподобається. Нам також...

— Як ти дізнався про мене?

— Хм? Досить дивне запитання, враховуючи моє становище. Професор не залишив би принцесу без надійного супроводу. Міцно він тримає твій повідок? — усміхнувся Ледо.

— Вислухай Соню!

— Я все сказав! Плести змови не буду! — підвівся, підійшовши до виходу. — Роби що хочеш, але без мене. О, так... Оскільки у нас тут зустріч "старих друзів", дамо їм декілька хвилин?

— Звісно... — Алесс підвівся, залишивши каюту слідом за міністром.

— Ти розумієш, що я можу стратити тебе на місці за законами Республіки? — стоячи в коридорі, Ледо звернувся до Тліючого прямо.