Наказ 007 Я вторгнення

Аж до самого ранку Алесс був сам не свій після зустрічі в парку розваг. Соня кілька разів стукала в його двері на тимчасовій квартирі, але він ніяк не реагував. На третій раз вона вирішила проявити хитрість.

— Лессі, я приготувала сніданок. Ну ж бо, відчиняй, а то охолоне! — У відповідь знову тиша. — Не змушуй мене чекати! Увесь ранок тут старалася, а ти знаєш, як я не люблю готувати!

Нарешті зсередини почулися кроки, і хлопець відімкнув замок.

— А двері? У мене таця у руках...

— Тоді як ти стукала? — донісся голос із кімнати.

— Ногою.

— Звук був на рівні голови.

— Ти що, весь час сидів і слухав? Ах ти ж негіднику! — Дівчина увірвалася всередину, ледь не впустивши тацю.

Юнак сидів на ліжку, безцільно вдивляючись у вікно.

— Алессе, та що з тобою? Поводишся ще дивніше, ніж зазвичай, — присіла поруч.

— Не міг заснути...

— Що той дід тобі вчора такого наговорив? Я ні слова не зрозуміла.

— Думаю, як учинити.

— Ти про що?

— Професор якось розповідав, що вночі він завжди міг продуктивніше працювати. Потім прокидався не раніше одинадцятої ранку.

— І що з того?

— Ще він казав, що у військовій справі існує думка: якщо хочеш заскочити ворога зненацька, потрібно напасти на нього перед світанком. Та Професор упевнений, що об одинадцятій ранку люди розсіяні найбільше. Тихий рутинний ранок розслабляє розум. Усі вже налаштовані на звичайний день.

— Старий, здається, учений, а не військовий? Чого балакати не до діла...

— Учений з армією... — Повернувши голову до Соні, Алесс показав їй час на своєму наручному годиннику.

— 10:59? І що з того?

Щойно хвилинна стрілка перейшла на дванадцять, здалеку донісся глухий звук вибуху.

Дівчина здригнулася, впустивши тацю на ліжко. Потім вибух повторився, і ще один, і ще. Згодом їх стало так багато, що вони ніби лунали з усіх боків, відлунням проносячись вулицями столиці.

— Алессе? — На її обличчі з'явився страх.

— Друзі... близько...

— Друзі? У тебе ж ніколи не було...

— Соня має зробити вибір зараз, — перебивши її, хлопець опустив очі. — Ти ще можеш утекти... Як та принцеса з казки. Або станеш маріонеткою в його руках. Вибір за тобою.

— Маріонетка? — У місті лунко прогримів вибух, аж їхній будинок похитнувся. — Лессі...

— Не бійся, Соню. Часу мало. Якщо Професор переможе до заходу сонця, ти опинишся в тому ж полоні, з якого він наказав мені тебе врятувати.

— Алессе, що все це означає? Не лякай мене так! Ми ж заради цього й старалися — повернути мій трон?

— Скільки наших союзників із «Чаювання» вже годують риб на дні річки? Ти впевнена, що саме та частина, яка вижила, — не зрадники?

— Але старий сказав, що вони зрадили...

— Старий сказав...

— Ні... Але якщо втечу, що тоді? — з її очей потекли сльози.

— Я не знаю. На відміну від мене, в тебе ще є вибір.

— І ти... підеш зі мною?

— Проводжу до безпечного місця. Мені не втекти.

— Тоді... Для мене вже без різниці...

— Соню, не думай про мене! — оживився Алесс. — Я не твій лицар і ніколи ним не був. Скоро почнеться нова революція, і Професор хоче одним махом прихлопнути і тих, і інших. Мені шкода, але в тебе більше немає союзників.

— Ні, я... Я не можу... — вона закрила голову руками. — Не хочу ось так прощатися! А якщо залишуся?

— Проллється кров. Вона проллється в будь-якому разі. Аркетт і його останні прибічники так просто владу не віддадуть.

— Чому все знову ось так? Та хто цей Професор такий?

— Ти справді... хочеш знати? Про нього... Про мене...

Тим часом у стінах урядового палацу почалася паніка. Президент Аркетт наказав евакуювати родини всіх важливих чинів у бункер і зібрав екстрену нараду.

Щойно прибувши на роботу, міністр оборони Ледо швидким кроком попрямував до ліфта. У бункері вздовж обох стін коридору вже сиділо безліч людей із числа нижчих за рангом співробітників та їхніх родин, здригаючись від кожного вибуху на поверхні. Відчинивши з розмаху двері, міністр прибув на раду останнім і зайняв своє місце.

— Чому так довго, Лоране? — кидався з боку в бік президент. — Доповідайте!

— Мальовничо, як і завжди... Численні повітряні сили Князівства... Сховалися за роєм «глушилок», і... Наші радари не змогли вчасно їх засікти.

— Говоріть прямо! — перебив його Аркетт.

— Мертвий Потік придушив наш опір у повітрі. Їхні штурмові дрони всюди...

— Скільки?

— За розпізнавальними мітками на корпусах штурмовиків ми ідентифікували 9 із 10 армад Потоку. Близько п'яти або шести тисяч, не рахуючи усякого дріб'язку.

— Як вони взагалі змогли непомітно підкрастися? — піддався паніці один із міністрів. — Та нас у порошок зітруть!

— Тиша! Продовжуйте, Ледо.

— Вони придушили на шляху всі ключові вузли зв'язку. Заскочили зненацька. Зенітний вогонь зумів відігнати Потік від столиці, але ми не можемо використовувати ракети через перешкоди. Тільки придушувати автогарматами на середній дистанції.

— А що за межами столиці?

— Мені досі надходять доповіді, — подивився на свій КПК. — Багато військових об'єктів зазнали нападу одночасно. Операція ретельно спланована. Вони точно знали, куди бити, але основною ціллю, судячи з усього, залишаємося ми.

— Я наказав активувати СБА (Систему Безпілотної Армії). Є донесення їхнього командира?

— Так, президенте. Ми не готові до відкритого зіткнення.

— Ти що, знущаєшся?

— СБА в меншості. Є ризик утратити всі повітряні сили Республіки разом.

— Який вибір? — перебив ще один із міністрів. — Нас усіх тут в асфальт закатають!

— Він правий, — підтримав президент. — Забаримося — і обороні кінець. Наказую СБА виступати! Піднімайте їх.

— Як накажете... президенте, — не ставши більше опиратися, Ледо вийшов із кабінету й попрямував до командного центру.

— Генерале?

— Слухаю, міністре! — відволікся від зв'язку голова лінії оборони міста Емія Рор.