Наказ 006 Я зміна

Побоюючись нападу на готель, Алесс ночував на дивані в кімнаті Соні. Зранку до них завітав дворецький «Німфи», передавши запрошення на сніданок від графині. Постояльців цими днями не було. За великим столом на них чекали леді Монте та маркіз Розен, який не переставав нашіптувати їй сотні компліментів.

— Доброго ранку, голуб'ята. Сподіваюся, мій скромний дім вас не збентежив?

— Дякую, Амелі, — в товаристві дворян Алессу знову довелося згадувати уроки Професора Рейнгарта.

Підсунувши стілець, він допоміг Соні сісти.

— Чудово. Я, на жаль, за ніч не зімкнула очей. Вчорашня пригода занадто розбурхала мій розум.

— Ваша правда, леді Монте. Наші життя останніми роками стали такими... буденними... 

Розклавши столову серветку на коліна, маркіз Розен узяв ранкову газету, яку приніс дворецький.

— Чого не скажеш про пропагандистів... Уже встигли видати нам до сніданку чергову порцію «правди»... Тільки послухайте: «Жахлива подія сталася вчора на пароплаві „Золотий Шлях“. Громадяни республіки, які добровільно відмовилися від своїх дворянських титулів, у цей важкий час зібралися святкувати свій успіх під вечірніми зорями. Проте кара наздогнала їх, безмірних у розкошах у момент трауру. Група невідомих осіб увірвалася на пароплав під час річкової прогулянки й влаштувала різанину. На жаль, кривавий список жертв продовжує поповнюватися новими іменами. Наші співчуття родинам».

— Ноа, ви занадто серйозно ставитеся до подібного роду статей. Урядові канали ніколи не дозволяють собі висловлюватися настільки грубо.

— На те у них є ручні газетки... — жбурнув її на стіл. — Було б чудово, якби вони не нагадували нам кожні п'ять хвилин, хто ми такі...

— Облиште, Розен, — розсміялася графиня. — Хіба цей журналіст не правий? Ми всі хотіли зануритися в насолоду давно втраченого життя. Нехай і під прикриттям благодійності...

Увесь сніданок маркіз продовжував нарікати на несправедливість публічної думки, поки його нав'язливий монолог не перервав дворецький, підійшовши до Алесса.

— Вам передали, пане, — поклав конверт і віддалився.

— Друже мій, прошу, скажіть, що новини хороші? — продовжив Ноа. — Нам усім їх зараз так не вистачає.

— Лист від Професора. Він живий.

— А хтось хворів? — перепитав маркіз.

— Я й не сумнівалася...

— Не злись, Соню. Не думаю, що це він улаштував... «Сьогодні, в обідній час». — дочитавши, юнак підвівся і кинув листа в камін.

— Ви мене лякаєте, Алессе, — здивувався Ноа. — Хто ж ось так швидко спалює листи від лікарів?

— Він не лікар... Дякую за вашу доброту й допомогу, Амелі. Ми йдемо, Соню.

— Так скоро? — добряче втомившись від Розена, графиня не хотіла залишатися з ним наодинці. — Алессе, затримайтеся ще ненадовго.

— Ми вас відвідаємо. Прошу вибачити.

Переодягнувшись у свої речі, які прислуга встигла випрати й висушити, пара залишила готель під сумним поглядом леді Монте, що проводжала їх. На розі вулиці вже непримітно чекало таксі.

Дорога через усе місто зайняла чимало часу. Невдовзі на набережній почало виднітися, ймовірно, єдине місце в місті, яке змогло зберегти теплу атмосферу. Парк атракціонів просто неба приваблював цими днями безліч родин, які намагалися подарувати дітям радісні спогади.

— Лессі, ти серйозно? — насупилася перед виходом із таксі дівчина, яка була явно не в настрої для подібного місця.

— Професор сказав приїхати сюди.

— Може, сам розберешся? Не маю жодного бажання бачити його самовдоволену усмішечку...

— Не кажи дурниць, я тебе саму не залишу.

— Ох... Ти завжди такий! — вийшла вона на вулицю, грюкнувши дверима.

— Ти про що?

— Хвилюєшся, тільки коли за нами натовп убивць бігає... Ну і де твій старий?

— Сказав чекати всередині.

— Ну звісно... Напевно, у паровозику дитячому катається з повітряною кулькою в руці. Катається й спостерігає... Це ж його улюблене заняття!? З іншого боку... — дівчина різко пожвавилася. — У нас є час побути наодинці, і головне... Це просто парк! Ніяких тобі бомб... Ніякої різанини...

Купивши цілу стрічку квитків, Соня почала бігати від одного атракціону до іншого. Час минав непомітно, і Алесс попросив про невеликий перепочинок. Помітивши на карті парку миле кафе в казковому стилі, дівчина одразу потягла його перекусити.

— А знаєш, мені тут більше подобається, ніж біля центральної площі.

— Схоже на ляльковий будиночок...

— От тому й подобається! У дитинстві я мала кілька схожих. Знаєш, Лессі, я все частіше думаю... От би в одну мить узяти й звільнитися від усього цього. Що думаєш? — грайливо, але не без смутку в очах запитала дівчина, ніби маючи надію на його відповідь.

— Я не знаю, як можна звільнити Соню...

— Ось як… У дитинстві я якось прочитала одну казку...

— Про хороброго лицаря, що врятував принцесу з вежі?

— А от і не вгадав!

— Ваше замовлення… — підійшла офіціантка, розставивши кілька тарілок із тістечками та дві чашки чаю.

— То про що вона була?

— Навіть не знаю, з чого почати... Насправді історія мені здалася трохи дивною. Принцесу в ній ніхто не рятував. Вона була зовсім одна, і ніхто не прийшов. Не прийшов, коли вона бажала цього найбільше у світі.

— А потім?

— Принцеса втекла. Кинула все, що мала: батьків, друзів, свою країну — і пішла. Пішла так далеко, де її, здавалося, вже ніхто не зможе відшукати. Я зовсім не схожа на ту героїню, так? Хах... Слабачка...

Ледь помітне шипіння телевізора під час перемикання каналу привернуло їхню увагу.

— Ох, знову він... — закотила очі дівчина, побачивши виступ президента Аркетта.

— Соня була з ним знайома?

— З чого ти взяв?

— За три роки ти при погляді на нього щоразу сумно зітхаєш.

— Ну, не прямо щоразу...

— Соню?

— Ох, Алессе, коли тобі на мене дивитися? Все носишся зі своїм дідом...

— Дивлюся частіше, ніж ти думаєш.

— Ось як? У тебе майже вийшло мене збентежити.

— То... Ти його знаєш?