Наказ 005 Я переслідування

Човен із уцілілими почав причалювати до берега. Зійшовши на пристань, усі разом рушили до парковки, як раптом маркіз Розен, розправивши мокре волосся, помітив кількох підозрілих людей.

— Друзі, мабуть, наша несподівана пригода ще не закінчилася, — не повертаючи до них голови, прошепотів Ноа. — Леді Монте, ваш автомобіль поблизу?

— Он той, а що?

— Схоже, ми зробили фатальну помилку, не причаливши десь у глушині. Наші непрохані гості подбали, щоб ніхто не пішов звідси без гострого подарунка під ребра.

— Що ж нам робити, маркізе?

— На жаль у мого авто стан вельми не спортивний. Біжімо! — вигукнув Розен, і всі кинулися слідом за ним.

Поки Алесс усаджував на заднє сидіння Амелі та Соню, маркіз відсунув дворецького й сам сів за кермо.

— Не турбуйтеся, у молодості я був одним із найкращих гонщиків провінції Лормарк, — мовив він і вдарив по педалі газу.

— Але я не чула про спортивну команду Лормарка, — зауважила Амелі.

— Графине, ви ж не станете руйнувати мою дитячу мрію?

Вилетівши з парковки, маркіз заледве вписався в поворот, збивши поштову скриньку, а за ними кинулася машина переслідувачів.

— Тримайтеся, друзі! — крикнув Ноа, проскочивши пожвавлене перехрестя, а потім різко повернув ліворуч, у найближчий провулок.

— Обережніше, Розен! Моя машина занадто розкішна для цього району, — розхвилювалася Амелі, коли маркіз почав дряпати борти об стіни й збивати сміттєві баки.

— Прошу вибачення, леді Монте, але живими нас відпускати не хочуть!

Знову вискочивши на дорогу, маркіз вклинився в потік машин, обганяючи одну за одною. Їхні переслідувачі не відставали.

— Дивовижне везіння. Я завжди недооцінював цю модель!

— Вона не для перегонів, маркізе!

— За потреби, моя люба, навіть віслюк зійде за жеребця...

— Ноа? — покликав його Алесс. — Поверніть до центральної площі.

— Упевнені? У тій частині міста занадто тісні вулиці. Краще відірватися на просторих околицях.

— Нам потрібно в центр. Прошу, маркізе, довіртеся мені!

— Що ж, мій друже, ваше чуття нас поки що не підводило, — різко повернувши, Ноа ще більше прискорився, обганяючи потік.

— Чому в центр, Алессе? — перепитала графиня.

— Там багато солдатів.

— Звідки ви знаєте?

— Емм... — юнак трохи зам'явся. — Був напад на палац...

І, на подив усіх, Алесс не помилився. Коли Розен вивіз їх на площу, всюди стояли блокпости з республіканськими танками. Змішавшись із трафіком, Ноа помітив, як машина переслідувачів різко звернула в бічний провулок.

— Хах... Жалюгідні боягузи, їм мене не наздогнати!

— Прошу, маркізе, відвезіть нас до мого готелю.

— Із задоволенням, леді Монте.

— «Nymphe Blessée», що на алеї Квітучих Троянд.

— Як накажете.

— На знак подяки за вашу допомогу, маркізе, я дозволю вам сьогодні зупинитися у мене.

— О, був би вельми вдячний. Для повернення в мою самотню квартиру мої штани занадто... «промоклі».

Трохи покружлявши затишними центральними вулицями, вони переконалися, що хвоста більше немає, і Ноа під'їхав до входу в готель.

Старий дворецький, який від страху втиснувся в крісло, з тремтячими руками й ногами ледь вийшов назовні та відкрив для графині задні двері авто.

— Прошу вас, панове. Вам трьом не завадило б скупатися, щоб не підхопити запалення. Промоклі до нитки!

— О, ви така добра, леді Монте.

Дочекавшись, поки Амелі та Соня закінчать, Алесс разом із маркізом пішли відпарюватися слідом. Увімкнувши подачу пари, Ноа присів поруч із юнаком перепочити.

— Ну й нічка видалася... Здається, я вас раніше не бачив у столиці. Звідки ви, Алессе?

— Я не з дворян, якщо ви про це.

— Не вважайте за грубість, але хіба я міг не помітити, з якими труднощами вам дається будь-який прояв чемності.

— Справді?

— Я викладач етикету. У наш час це не найнадійніший спосіб заробітку, проте навіть зараз багато родин не забувають про свою спадщину. Хочуть, щоб їхні діти так само продовжували традиції. Ось тільки… як би грубо це не прозвучало, після нашої річкової прогулянки клієнтів у мене поменшало... Як думаете, хто на нас напав?

— Ті, кому ваше минуле впоперек горла.

— На жаль... Цього дня я боявся відтоді, як побачив страту імператора.

— Не скажу, що розумію...

— Ну що ви? Не турбуйтеся, мій друже. Співчуття часом набуває різних подоб, і словесна — далеко не найкраща з них.

— Хто знає...

— Можу я... поставити одне запитання? Не зрозумійте мене неправильно, але ваше відчуття «небезпеки» просто вражає. Усі були такі розслаблені, і тут нізвідки...

— Вибух на кораблі я не передбачив.

— Розумію. Потикатися на завідомо потонулий пароплав я б не став, навіть будучи майстром спорту з плавання. Що ж, не варто нам залишати наших дам наодинці занадто довго?