Наказ 003

Я революція 

Вранці наступного дня новинні канали розривалися від обурення, продовжуючи раз за разом нагадувати людям про вечірні події.

— Громадяни республіки! Вчора о восьмій годині вечора бунтівне Князівство знову здійснило віроломний напад на нашу столицю! Внаслідок атаки п'яти штурмових дронів постраждало безліч дорогих співгромадян, серед яких і наш президент Анрі Аркетт. Одна з ракет була випущена по урядовому палацу. На щастя, за запевненнями медиків, його життю вже нічого не загрожує. Також, коментуючи ситуацію, міністр оборони Ледо повідомив нам, що цього злощасного вечора ми втратили кількох видатних героїв революції: генерала Алонсо Шпеє та міністра економіки Бертольда Баретта. Сумуємо за ними... — дикторка зробила коротку паузу. — Республіка вистоїть!

— Коли це Баретт устиг стати героєм? — сидячи в кабінеті президента, міністр Ледо пирхнув і вимкнув новини, спираючись на спинку стільця.

— Тобі ж краще знати, ти сам його так назвав у новинах, — усміхнувся президент Аркетт зі зламаною рукою та у брудному білому мундирі, наливаючи собі склянку води.

— На жаль, моя посада не дозволяє висловлювати особисту думку...

— Ти знаєш не гірше за мене, Лоране. У такий важкий час нам як ніколи потрібні символи для боротьби. Нехай навіть від них залишився лише попіл.

— Навіть якщо під час революції вони просто змінили прапор на дверях свого кабінету?

— Гадаю, всі люди слабші, ніж здаються, — тремтячою рукою Аркетт зробив кілька ковтків і присів у своє крісло. — Поки нарада ще не почалася, хочу дізнатися твою думку, міністре.

— Слухаю.

— Зізнатися... Мене вже добряче втомили всі ці «зборища». Наші найкращі генерали вже три роки губляться у виправданнях розгрому на всіх фронтах. Але напад на палац... Це вже занадто! Кажіть чесно, Лоране, коли нашу оборону остаточно прорвуть?

— Хм... Страх — це природне почуття для людини.

Неспішно починаючи промову, міністр Ледо уважно спостерігав за реакцією президента, намагаючись уловити, наскільки сильно похитнулася його віра у власну справу.

— Особливо, коли нашій кволій природі протистоїть дещо... Неусвідомлене. Штучне. Позбавлене емпатії. Але немає нічого непереборного. Кожен твій виступ, Анрі, додає нам усім упевненості в завтрашньому дні. Люди люблять тебе, уже в цьому будь певен.

— Я говорю не про народ, Лоране. Сценарій промов не змінюється. Я не відчуваю того, чим надихаю інших, як ти висловився. Прихильність людей, на жаль, давно втратила свою цінність, — президент повернувся на стільці до вікна. — Бути зразком для наслідування — не те саме, що бути переможцем. Ми воюємо з ворогом, у якого немає емоцій, немає почуттів. Лише сухий розрахунок. Ймовірності... Та вони ж просто машини!

— Усе складніше, ніж здається, Анрі.

— Не тримай мене за дурня, Ледо! — почав виходити з себе президент. — Я чудово бачу, як усі навколо намагаються захистити мене від зовнішньої політики та війни.

— Комусь треба бруднити руки. І краще б твій білий мундир таким і лишався! Ти наше... обличчя.

— Не безоке обличчя. Біла смуга на броні дронів, що напали на палац, — діставши з-під столу теку з фотографіями, президент кинув її перед міністром. — «Мертвий Потік» ще ніколи не заходив так далеко. Що ви приховуєте?

— Я б не наважився, громадянине президенте, — усвідомлюючи, що може потрапити в опалу, Ледо став формальним. — Твоя правда, дрони Потоку ще жодного разу не наважувалися залітати так далеко. Судячи з усього, діючи за принципом вулика, вони могли ризикнути лише з однієї причини. Смію припустити... Серед нас зрадник.

— «Останнє Чаювання»?

— Маловірогідно. Дворяни, які плекають мрію про відновлення імперського ладу, без сумніву, багато б віддали за можливість отримати армію Князівства, але...

— Але воно давно знищене, і домовлятися більше ні з ким. Твоя правда. Шукати зв'язок між купкою «лялькарів», що втратили владу, і бездушними маріонетками, які давно обірвали свої нитки, щонайменше безглуздо. Тоді хто міг нас зрадити?

— Не знаю, але впевнений — відповідь би здивувала. Що важливіше, наш найцінніший ресурс закінчується. Час грає проти нас. Питання в тому, як розпорядитися його залишком?

Поки уряд засідав на черговій військовій раді, а робітники намагалися привести палац до ладу, розчищаючи завали, десь неподалік від центру міста в одній із квартир п'ятиповерхівки відпочивали Соня та Алесс.

Дівчина лежала на дивані, занурившись у журнали про моду, а юнак готував пізній сніданок.

— Лессі... Довго ще?

— Моє ім'я Алесс.

— Так-так... Довго?

— Майже.

— Ох, чому просто не піти в ресторан? В місті ще залишилося стільки цікавих місць, де я не бувала. Поки їх не розбомбили...

— Професор попросив залишатися в тіні.

— Та хто нас запідозрить? Парочка провінційних біржових магнатів на прогулянці, ну що тут такого?

— Ніхто не в безпеці...

— А старий говорив інакше... Соня та Алесс де Сабрі. Почесні громадяни республіки з дуже «почесним» рахунком у державному банку. Як він узагалі примудрився таку нісенітницю вигадати?

— Професор казав, таких «громадян» тепер як бруду.

— Але не всі погоджуються передати в народну скарбницю неоціненно щедрий внесок. Як мило з нашого боку, враховуючи, що всю мою спадщину вони просто відібрали, і доводиться тепер жити на подачки твого Професора...

— Прикриття працює. Решта не наша турбота.

— Тоді чому не скористатися, поки є шанс? Хоч якась користь від того, що ми стирчимо тут.

— Він попросив почекати до завтра. Не знаю, що міністр Ледо передав йому в тому листі, але той став занепокоєний, щойно прочитав.

— Знаючи Лорана, що він міг такого написати? Чергову тираду із запевненням у вічній дружбі?

— Звідки твоєму лицарю знати? — передав дівчині тарілку і сів навпроти.

— Можеш не прикидатися. Яка з мене принцеса... Люди гинуть щодня, а я...

— Соня бере на себе занадто багато, — спробував підбадьорити її хлопець. — Тебе позбавили майбутнього, позбавили імені, можливості посісти трон. Соня не повинна відповідати за дії інших.