Наказ 002

Я тріумф

Метушня в місті після трагедії на параді не вщухала. Постраждалих відправляли до шпиталів, а знищені дрони СБА намагалися якнайшвидше прибрати з площі.

Містяни, підігріті масмедіа, перешіптувалися про напад Князівства.

Неспішно прогулюючись околицями центру, молода пара спокійно спостерігала за хаосом на вулицях. Соня невтомно дошкуляла своєму супутникові, попутно роздивляючись рідне місто, де не була вже багато років.

Коли вони проходили повз невеличкий сквер, їхню розмову перервав гамір вуличних динаміків.

— Увага! — залунав голос по всьому місту, дублюючись на ТБ та радіо. — Екстрене звернення президента Республіки Анрі Аркетта!

— Гірко думати про ранкову трагедію... Віроломний напад Князівства не залишиться безкарним! Відповідь ворогу буде суворою!

— Папуга...

— Тихіше, Соню, — озирнувся Алесс, непомітно уводячи супутницю подалі від перехожих.

— Мені повідомили, що трагедія, на щастя, обійшлася без катастрофічних жертв. Співчуваю постраждалим і запевняю вас: цей удар залишив невиправні рани на наших серцях... Усі причетні відповідатимуть за всією суворістю трибуналу!

— Ой, як страшно...

— Соню, прошу... Ми не повинні привертати увагу.

— Та не можу я вже слухати цього... «президента»... Умудрився ж старий відправити нас саме в цей день...

— Звідки він мав знати? Тебе ніхто не змушує. Ти знаєш, я на твоєму боці.

— Знаю, мій лицарю. Але ні. Хочу поглянути йому в очі, — вона кивнула на плакат із президентом.

— Тоді потерпи.

— Ти ж сам бачив. Наспіх мазнули ті білі смужки... Якби це й справді були князівські дрони, столиця до заходу сонця вже лежала б у руїнах.

— Хто знає...

— В одному старий правий: за довгі роки війна стала для всіх такою далекою, що тепер люди вірять усьому підряд.

— Пропаганда нас не стосується. Вечір уже скоро, пора переодягатися.

— Думаєш, Аркетт дозволить бал після такого?

— Професор сказав, що запрошено найважливіших людей Республіки. «Вистава» їх навряд чи турбує.

Сонце хилилося до заходу. Паніка в місті потроху вщухала. Звідусіль доносилися заспокійливі голоси з новинних каналів. Містян переконливо просили не залишати домівок аж до ранку.

Тим часом із п'ятиповерхівки в старому імперському стилі вийшла молода пара. Юнак у строгому чорному костюмі та дівчина в темно-червоній вечірній сукні зупинилися на тротуарі. До них одразу ж підкотила раритетна темно-зелена машина, прямуючи в бік площі.

Вечірнє місто занурилося в тишу, і лише біля колишнього імператорського палацу не припинявся потік високопоставлених гостей. Округу перекрили республіканською гвардією — солдати ретельно оглядали кожне авто.

Соню та Алесса зупинили на одному з таких наспіх зібраних блокпостів. Водій показав перепустку, і солдати одразу ж розступилися, прибравши їх із прицілу.

Вогні палацу осявали всю площу. Заїхавши на величезну парковку, частково перероблену з імперського саду, водій пригальмував віддалік, ніби чекаючи своєї черги.

— Ви пам'ятаєте план? — звернувся він до пасажирів, не повертаючи голови.

— Та пам'ятаю я... Ти сьогодні занадто нервовий, старий, — дівчина із сумом перевела погляд на палац, вишукуючи щось знайоме для себе. — Зустрінемося з міністром Ледо до вступної промови президента. Нічого складного.

Водій зітхнув: — Алессе?

— Я нагляну за нею, Професоре.

— Добре. Для нас критично важливо налагодити контакт із Ледо. Тільки з тобою, Соню, він погодився говорити. Лоран — один із небагатьох, хто усвідомлює хиткість становища. Параноя цих революційних щурів перевищує всі межі...

— Та зрозуміли ми... Тисни на газ!

— Терпіння, юна леді. Забути про манери — небезпечна розкіш.

Вклинившись у колону машин, вони під'їхали до червоної доріжки. Алесс вийшов першим і подав руку супутниці.

— Так давно тут не була... Навіть не знаю, радіти чи...

— Ми можемо повернутися.

— І як би ти потім це пояснював старому?

— Професор знайде інший спосіб.

— І добу препаруватиме нам мізки... Ні, дякую. Ну ж бо, випрями спину, Алессе, я готова!

— Іноді мени здається, що ти віриш у «Останнє Чаювання» куди більше за інших.

— Повинна ж я подавати приклад? Інакше... Залишуся лише милою дівчинкою з хвостиками...

— Доброго вечора, громадяни, — ввічливо звернувся розпорядник. — Ваші запрошення?

Юнак дістав із внутрішньої кишені аркуш. Уважно оглянувши його, чоловік усміхнувся: — Ласкаво просимо.

Дівчина відповіла награною усмішкою і потягла Алесса всередину. Величезна парадна зала, що зберегла розкіш імперських часів, приймала гостей.

— Соню? Усе добре?

— Так... — вона заворожено оглядала зали. — Майже нічого не змінилося. Тільки... Портрети поміняли.

— Дивись, там закуски подають, — спробував відволікти її Алесс.

— А хто вранці забороняв?

— Ну... Тепер можна.

— Лессі, не турбуйся, я в порядку.

— Не називай мене так!

— Не подобається? — хитро усміхнулася дівчина.

— Ти знаєш...

— Чому не перестаю дивуватися, так це твоєму спокою. Що тільки цей злий Професор зробив із тобою бідолашка?

— Ходімо...

— Ну от, почервонів… Не подобається прізвисько — скажи. А краще придумай щось у відповідь. Хіба люди роблять не так?

— Думаєш?

— Твоя прямота іноді дратує! Нехай… Давай перекусимо? Я весь день на нервах.

У залі грала спокійна інструментальна музика. Пара влаштувалася біля крайнього столика з фуршетом. Офіціанти снували між високопоставленими гостями, розносячи напої. На атмосфери свята ранковий напад анітрохи не впливав — про нього забули, наче про дурний сон. Соню було вже не відтягнути від частувань.

— Стримуй себе, попереду ще бал.

— Бал... — закотила вона очі з набитим ротом. — А хто пручався цілий тиждень і не хотів зі мною йти?

— У мене погано виходить... Танцювати...

— У тебе є я! — вона поперхнулася, запиваючи водою.