Наказ 001

Я спогад

Теплі промені сонця від самого ранку осявали столицю. Неподалік центральної площі, у затишному ресторанчику, що досі зберігав химерний імперський стиль, біля вікна сиділа молода пара.

Поки вони розгублено ковзали поглядами меню, телевізор у кутку не затихав, видаючи настирливий потік новин. Через нещодавні події ніхто з відвідувачів не наважувався попросити вимкнути його.

— А зараз до головних новин. На честь ювілею Революції сьогодні оголошено загальний вихідний. На центральній площі столиці зібралося безліч радісних містян в очікуванні головної події року. Міністр оборони Лоран Ледо записав звернення до нашої великої Республіки про швидке закінчення війни проти залишків імперських сил, що окопалися в бунтівному Князівстві. Нагадую, всі ці довгі п'ять років бунтівники не полишали спроб прориву нашої лінії оборони, продовжуючи саботувати довгоочікуваний мир.

Білява дівчина з двома хвостиками крутилася на стільці, щосили намагаючись ігнорувати пропагандистський канал. Приховавши роздратування за меню, вона раптом повеселішала.

— Алессе, дивись, у них є «Розарій Ліліан». Завжди хотіла спробувати це вино. Замовимо?

— Краще сік… — байдуже відповів її супутник.

— Взагалі-то ми вже не діти! Ех, тато так його любив… Де вони тільки знайшли?

— Соню… Ти знаєш, нам не можна, — далі опирався юнак, почуваючись ніяково в такому закладі, посеред людей.

— Годі бути таким серйозним! До балу ще цілий день, а я давно не була в столиці. Хочу і все!

— Не подобається мені це місто…

— Ти ж тут уперше! Сидиш похмуріший за хмару… Поки є шанс, треба користуватися! Офіціанте! — гукнула Соня. — Два келихи «Розарію Ліліан» і «Фінансьє», будь ласка.

Розриваючись між гостями, працівник побіг на кухню.

— Ох, забула… З самого ранку хотілося еклерів…

— Соню, ввечері на балу буде банкет.

— І що з того? Цілий день тепер голодувати…

— Якщо знову об'їсися, я тебе не понесу.

— Справді? — хитро усміхнулася дівчина. — А під час нашої першої зустрічі так романтично підхопив мене на руки…

— Ти вивихнула ногу, не було вибору.

— Ну, Алессе… Дивовижне було б закінчення нашого першого побачення.

— Ми три роки знайомі…

— Не порівнюй ту діру, де ми жили, з цим чудовим закладом.

— Тобі не подобається лабораторія?

— Алессе! Яка лабораторія… Як ти взагалі можеш вважати її домом? Зовсім уже відірвався від реальності разом зі старим.

— Думаєш?

— Зануда… — роздратовано закотила очі дівчина.

Ігноруючи капризи супутниці, юнак знову звернув увагу на телевізор.

— А тепер настав час вислухати заяву міністра оборони Ледо.

На екрані з'явився лисий чоловік років п'ятдесяти з проникливим поглядом, у парадному білому мундирі.

— Громадяни Республіки! У цей знаменний день я радий повідомити, що ми призупиняємо масштабні бойові дії по всій лінії фронту. Наші доблесні солдати, увінчані славою в незліченних битвах, із почестями будуть повернуті своїм родинам. Наважуся також повідомити, що наш ворог в особі бунтівників Князівства зазнає нищівної поразки! Уряд Республіки приготував рішучий захід для забезпечення нашої довгоочікуваної перемоги! Новітня розробка нашого доблесного дослідного корпусу, «Система Безпілотної Армії» (СБА), готова завдати нищівного удару по оплоту заколоту. Зберігаючи при цьому життя наших дорогоцінних громадян. Перемога над прогнилими імперськими кайданами вже близько! Республіка вистоїть!

Після промови міністра оборони Ледо новини перервалися на пряму трансляцію з центральної площі, де вже щосили готувалися до першого параду СБА перед відправкою на фронт.

Коли офіціант приніс замовлення, Соня одразу погнала його на кухню за еклерами.

— Тільки не пий забагато.

— Алессе, я хочу свята! Такий чудесний день, ну ж бо, усміхнись?

— Тобі… Справді весело?

— Не від їхніх самовдоволених усмішок… — кивнула вона на урядову ложу на екрані. — Я добре пам'ятаю, що сталося п'ять років тому, але зараз ми вдвох. Мені набридло тонути в минулому, розумієш?

Після її слів Алесс не зміг відмовити дівчині й узяв келих.

— Отак краще! — щиро усміхнулася Соня й злегка колихнула вино. — Ах… Цей аромат…

Тим часом гамір із площі почав розноситися по всьому місту.

З колишнього імператорського палацу до трибуни вийшов президент Республіки під захоплені вигуки натовпу.

Молодий чоловік років тридцяти в парадному білому мундирі підняв руку, з яскравою усмішкою вітаючи громадян. За кілька хвилин лідер жестом попросив усіх заспокоїтися й підійшов ближче до мікрофона.

— Увага! — пролунав голос диктора новин. — Президент Республіки, Анрі Аркетт!

— Друзі! Сьогодні на честь п'ятиріччя нашої великої Революції я вітаю вас із початком нового шляху. Шляху, на якому кожен із нас рішуче готовий усунути останню перешкоду нашого тріумфу! Тріумфу свободи! Бунтівники, охоплені темрявою, плекають надію знову поневолити нас імперськими кайданами. Але я запевняю: ми докладемо всіх зусиль, щоб звільнити їхній розум! Не заради слави, а задля порятунку наших дорогих співгромадян! Республіка вистоїть!

— Які солодкі промови… — пирхнула Соня. — Влаштував свято на місці страти, ще й про порятунок щось розказує…

— Соню… Професор просив тебе стежити за своїми манерами.

— Думка старого з цього приводу мене хвилює найменше. Навіщо грати в люб'язність? Я ж тепер просто дівчинка з хвостиками…

— Не говори так. Ти знаєш, є ті, хто все ще вірять.

— У що?

Поки тривала мрійлива промова президента про прекрасне майбутнє, неподалік від трибуни почали юрмитися журналісти.

— Дорогі глядачі, сьогодні президент Аркетт люб'язно погодився відповісти на питання, що хвилюють усіх. Прошу вас, громадянине президенте, скажіть, що новий уряд має намір робити з терористичним угрупованням «Останнє Чаювання»? Після вибуху на ракетній базі, за який вони взяли на себе відповідальність, оборона Республіки тепер під загрозою?