Глава 32. Невідомий більше не писав

Я мимоволі хмикнула. Грейс була острівцем спокою в моєму шаленому світі.

— Уже все гаразд. Мабуть, мій шлунок просто не стерпів локшини.

Грейс глянула на мене з образою.

— Ти ніжна дівчина, Ріно.

— Нічого подібного, — фиркнула я. — Просто заморська локшина вирішила показати, хто тут головний і чий шлунок слабший.

Грейс пирснула зі сміху й тицьнула пігулки мені в руки.

— Усе одно залиш. Мало що. А то ще на несподіваній зустрічі з гарячим Джейком зігнешся навпіл, і вийде дуже незграбна романтична сцена.

Від згадки про Джейка в мене всередині неприємно кольнуло.

— Побачення скасувалося, і другого, мабуть, не буде, — якомога байдужіше мовила я.

— Я вже здогадалася, — вона примружилася. — Ти якась не така.

— Це все через живіт.

— Та до чого тут живіт? У тебе точно все добре?

Я знизала плечима й відвела погляд.

Сказати їй? Розповісти про світлину мами? Про ті повідомлення? Про те, як під шкірою тепер живе липке відчуття чужої присутності?

Ні.

Поки що ні. Не варто вплутувати в це Грейс.

— Це лише нетравлення, — сказала я замість правди, сідаючи на край ліжка. — Та й я не шанувальниця гучних хлопців, як-от Джейк.

Грейс сперлася на одвірок і схрестила руки на грудях.

— Ех, нічого ти не тямиш у гарячих хлопцях на раз.

— Геть нічого! Тож віддаю його на розсуд знавчині, — підморгнула я їй.

Грейс замислилася. Її, звісно, цікавив Джейк. А мене турбувало інше.

Треба буде подати заяву до поліції, якщо вдасться з’ясувати, хто це. Та й узагалі, мабуть, варто їх повідомити. Про всяк випадок.

Це звучало розумно.

І все ж у мені щось противилося цій думці. Не тому, що я боялася поліції і не тому, що не довіряла. А тому, що мене й далі бентежило одне: він знав мою маленьку таємницю.

Яку саме? Чи це справді щось важливе?

І саме це не давало мені остаточно зарахувати його до звичайних навіжених із мережі.

Грейс ще трохи потупцяла біля дверей, поспостерігала за мною, а тоді зрештою зітхнула.

— Гаразд. Але якщо що, я поруч. І так, якщо тебе приб’ють прихильниці Джейка, я заберу твою шкірянку.

— Дуже втішно, дякую.

— Я господарська, — з гідністю мовила вона й пішла.

Я лишилася сама.

Невідомий більше не писав.

Це мало б заспокоїти, але чомусь не заспокоювало. Його мовчання відчувалося не полегшенням, а паузою. Ніби він просто відступив на крок, щоб подивитися, чи зроблю я висновки.