Глава 31. Це не він

Не розмовляти з чоловіками?

Що за нісенітниця?

Я закотила очі й сердито запустила пальці у волосся, одразу розкуйовдивши його. Просто диво якесь. Мало мені колишнього з його «безцінною» думкою про мої стегна, так тепер у моє життя вдерся якийсь неадекватний переслідувач, який вирішив, що має право вказувати, з ким мені говорити, куди йти й як дихати.

Ні. Це, певно, просто якийсь навіжений стежник і не більше.

Бо якщо добре подумати, хіба серійний убивця став би висувати умову, щоб якась дівчина не розмовляла з чоловіками? Що це взагалі за рівень безглуздя? І заради цього він ще раз надіслав мені своє фото? Суцільна маячня.

Я знову втупилася в листування, ніби екран міг раптом схаменутися й чесно видати мені ім’я, прізвище, адресу, номер паспорта і, бажано, ще перелік душевних недуг відправника.

Але екран мовчав. Лише повідомлення.

Я прикусила губу й змусила себе думати.

Гаразд. Звідки він дізнався, що я вийшла на слід маніяка?

Та це ж просто. Професор, не соромлячись, оголосив усе на лекції перед цілою аудиторією. Щиро йому дякую. Відтоді я, схоже, стала надбанням загалу. Можна було б іще пустити оголошення кампусом: «Ріната Нільсон, та сама дівчина, що помітила важливу деталь у справі невловного маніяка. Підходьте знайомитися, стежити, лякати й втручатися в особисте життя».

Я похмуро всміхнулася.

Чи може бути, що він навчався разом зі мною? Або це хтось із викладачів? Чи зі старших курсів? А може, взагалі якийсь працівник кампусу, у якого надто багато вільного часу й явно замало ліків?

Хтозна. Телефон у руці знову блимнув. Нове сповіщення.

Невідомий:

Ти зрозуміла?

Так, хлопче, я зрозуміла, що в тебе не все гаразд із головою. Треба хоча б убезпечити маму, щоб цей навіжений нічого їй не зробив. Принаймні подати заяву. Він же її переслідував.

Зазвичай такі лише погрожують і нічого не роблять, але трапляються й гірші випадки.

Відповідати я йому не стала.

Не дочекається.

У двері постукали. Я здригнулася так різко, що ледь не впустила телефон.

— Ріно? — долинув голос Грейс. — Ти жива? Чи мені вже викликати швидку й гарного фельдшера?

Я швидко заблокувала екран і підійшла до дверей.

Грейс стояла на порозі з таким серйозним виглядом, ніби справді була готова рятувати мене від неминучої загибелі. У руках вона тримала цілий набір пігулок: від болю в животі, від головного болю, від нудоти, від печії. Здавалося, якби могла, то принесла б і святу воду та вигнанця нечисті.

— У тебе все гаразд зі шлунком? — підозріло спитала вона, зазираючи мені за плече. — Я принесла все, що знайшла. Навіть якусь моторошну рожеву гидоту. На смак, мабуть, як рідка крейда, але раптом допомагає.