Глава 30. Він — псих

«Що ти покажеш мені?»

— Дулю з маком, — відповідаю миттєво. Без жодних докорів сумління.

Можливо, я навіжена, але зараз хочеться кричати від люті.

Він серйозно думає, що я покажу йому… груди?

«Ти клятий збоченець!»

Відповідь надходить миттєво. Навіть занадто швидко.

«Я? Чи ти?.. Чи ми?»

Різко вдихаю. Щоки палають від його слів, бо… дідько… я справді це відчуваю. І це дратує ще більше.

Стискаю телефон так сильно, що пальці біліють. Ні, щоб просто заблокувати його. Викинути телефон. Подзвонити мамі. Поїхати з цього клятого міста. Ні.

Я, як дурепа, сиджу на ліжку, підібгавши під себе ноги, і дивлюся на екран, розуміючи одну жахливу річ — я чекаю.

Чекаю його відповіді. Чекаю його реакції.

Вирішую гнути свою лінію, бо мені справді потрібна та фотографія. Це буде реальний доказ! Можливо, перший і єдиний у справі про цього психа. І дістану його я! Я, студентка!

«То що ти хочеш за те фото?»

Надсилаю й починаю розгойдуватися, мов маятник. Сидіти спокійно не можу.

Пальці постійно рухаються: то стукаю по телефону, то ковзають по екрану, ніби стираю неіснуючий пил.

Окрім того, швидко пишу повідомлення мамі. Питаю, чи вона вже вдома.

Відповідь надходить майже одразу.

У неї все добре. Вона вдома. Я різко видихаю. У грудях перестає так сильно боліти. Але… все одно болить.

Нове повідомлення від Невідомого:

«На що ти готова піти, Ріно, щоб подивитися на мене знову? Я не граюся в ігри. Якщо ти не виконаєш мої умови, я справді зроблю те, що пообіцяв. Ти готова до цього?»

«Так», — відповідаю швидше, ніж розум встигає осмислити його слова.

Палець натискає «надіслати»… і тільки тоді до мене починає доходити, що я щойно зробила.

Знову чекаю.

І це очікування стає нестерпним.

Я різко підводжуся з ліжка й починаю крокувати маленькою кімнатою. Туди-сюди. Туди-сюди. Руки тремтять. І що довше думаю, то сильніше стискає в грудях.

Він — псих. Справжній.

Можливо, він попросить когось убити?! Різко зупиняюся посеред кімнати. Я про це навіть не подумала. Я взагалі мало що продумала!

Телефон різко завібрував на ліжку. Дивлюся на нього… але не підходжу.

Тепер мені страшно. По-справжньому. Чого він захоче?

Кілька секунд я просто стою, дивлячись на екран, що гасне й знову спалахує.

Потім усе ж роблю крок. Ще один. Рука тягнеться вперед, ніби не моя. Я розблоковую екран і одразу відкриваю повідомлення. Спочатку не розумію. Перечитую раз. Ще раз. І що більше читаю, то сильніше калатає серце. Його стукіт віддається в голові.

«Ти не можеш розмовляти з чоловіками. Ні з ним. Навіть якщо вони захочуть із тобою поговорити. Кожен, хто буде біля тебе більше хвилини, зникне. І ти більше ніколи його не побачиш».