Глава 29. Що ти покажеш мені?

Невідомий: «Пам’ятаєш, як ти тоді стояла? Не знала, що робити. Не знала, куди дивитися. І просто… дивилася».

Біль у грудях стискає.

— Ні… — шепочу, але голос звучить чужо. — Звідки він знає?.. — кажу сама до себе, а все тіло тремтить. Наче ось він. Тут, поруч.

Пальці самі стискаються ще сильніше.

Невідомий: «Ти завжди так робиш, Ріно. Завмираєш. Чекаєш, що все вирішиться саме».

Ще одне повідомлення.

«А потім тікаєш».

У грудях щось обривається.

Картинки перед очима стають чіткішими. Занадто чіткими. Болісні спогади. Гул у вухах.

— Замовкни… — виривається в мене вже голосніше.

Телефон тремтить у руці. Чи це я тремчу.

Невідомий: «Ти ж знаєш, що я маю рацію».

Я заплющую очі. На мить — хоча здається, що ця мить триває вічність. Знову ті самі відчуття — ніби мене розриває зсередини біль.

Не дай йому проникнути глибше, Ріно.

Я не могла дозволити йому зламати себе. Він якийсь божевільний, що називає себе чи не найнебезпечнішим убивцею покоління. Але й я не з тих, кого легко зламати.

Якщо він думав, що я злякалася… він помилявся.

Так, мені було важко, але я не зламалася.

Пальці різко оживають. Я відкриваю очі й починаю друкувати.

Ріна: «Ти думаєш, що зламаєш мене? Серйозно?»

Надсилаю. Не чекаю. Пишу ще.

«Ти просто псих, який ховається за телефоном і думає, що все контролює».

Я ковтаю повітря, серце все ще гупає, але тепер… тепер у цьому є злість.

Не на ту натрапив, виродку!

«Якщо ти такий сміливий, то покажися. А не грайся в свої дешеві ігри».

Так. Саме так.

Я не збиралася грати за його правилами.

Можливо, це неправильно. Можливо, я зараз лише погіршую ситуацію. Але в мені вирувало полум’я. Глухе, гаряче, небезпечне. І шалене бажання вліпити цьому виродкові по пиці. Просто зараз.

Телефон завібрував майже одразу.

Наче він тільки цього й чекав.

«Усе-таки так сильно хочеш мене побачити? Того фото тобі було замало? Ти хтива дівчинка, Ріно».

У мене на мить перехопило подих.

Ось цього я не очікувала.

— Ти серйозно?.. — прошепотіла я, дивлячись на екран, і відчула, як щелепи знову стискаються.

Він намагався вибити мене з рівноваги.

І, дідько… частково йому це вдавалося. Бо те кляте фото не виходило в мене з голови. А цього не мало статися!

Хоча… чому б і ні?

Не вірю, що роблю це, але пальці вже набирають повідомлення.

«Так. Якщо ти маєш рацію? Так, я хочу ще раз побачити ту кляту світлину!»

Надсилаю й озираюся довкола, ніби мене хтось може побачити в порожній кімнаті. Грейс, слава всім святим, не заходить, і я сподіваюся, що й не зайде.

Три крапки… він друкує.

«Гарна спроба, Ріно. Але цього разу я, можливо, підіграю тобі, але… що я отримаю натомість? Що ти покажеш мені?»