Глава 28. Хочеш дізнатися мої таємниці?

«Поки що»… ця фраза ріже сильніше, ніж ніж. Що це означає? Хоча… чого я гадаю.

Швидко набираю текст: «Чому поки що? Що тобі від мене потрібно?!»

Надсилаю, навіть не перечитую. Мені потрібні відповіді. Цей навіжений не відстає від мене, отже, йому щось потрібно. Просто так люди такого не роблять. Не витрачають стільки часу.

Різко вдихаю, намагаючись заспокоїтися, але повітря знову бракує.

Головне правило криміналістики: фіксувати все, навіть найменшу деталь.

Добре. Думай.

Поки чекаю на його відповідь, починаю прокручувати все в голові.

Коли він написав.

З чого все почалося.

Його повідомлення.

Окремі слова.

Поведінка.

І…

Фото. Те кляте фото його спини.

Ті м’язи, які я ніяк не можу забути. Татуювання.

Дідько…

Телефон оживає, а моє серце, навпаки, завмирає — мов перед пострілом у голову.

Екран спалахує просто в руках.

Невідомий: «Ти сама мене знайшла, Ріно. Чому ти обурена, мала?»

— Яка я тобі «мала», ти, виродку… — шиплю крізь зуби, дивлячись на телефон, ніби він може відчути мою лють.

Але потім його слова доходять до мене… повільно, мов отрута, що розливається тілом.

Я сама його знайшла?

Як? Коли? Хто ві…

— Господи! — майже кричу, але вчасно затискаю рот долонею, щоб Грейс не почула.

Серце б’ється так гучно, що здається — ще трохи, і воно видасть мене.

Це він.

Він.

Це неможливо.

Це… просто неможливо.

Це не міг бути той самий маніяк, якого шукало все ФБР?!

Не міг… Але він сам сказав.

Пальці тремтять, але я все одно друкую:

Ріна: «Що ти маєш на увазі?! Ти… це він?»

Секунда тиші. Друга. Отак по-дурному ти щойно спитала хлопця, чи він найрозшукуваніший убивця в країні?

Серйозно, Ріна?..

Телефон коротко завібрував. Я здригнулася, ніби мене вдарили в ребра. Екран спалахнув.

Невідомий: «Так.»

Світ навколо на секунду зник. Просто… зник. В очах усе попливло. Мені потрібна була вода. Або щось міцніше — градусів на сорок.

Ріна: «Як ти мене знайшов?! Що тобі від мене потрібно?!»

Хотілося ще додати чимало нецензурних слів, але я добре пам’ятала, що він зараз десь поруч із моєю мамою. Тому довелося стриматися.

Невідомий: «Так багато запитань, Ріно. Хочеш дізнатися мої таємниці? А про свої розповіси, маленька? Хоча я вже їх знаю. Усі. Твої. Таємниці, Ріно. Навіть ту, про яку ніхто не знає.»

Якщо досі мені було страшно за маму, то тепер я відчула, як повітря в кімнаті стає холоднішим. Як німіють кінчики пальців. Як перед очима спалахують уривки спогадів.

Моя найбільша таємниця.

Невже він знає? Як…

Те, від чого я втекла до Америки. Те, що змушує мене прокидатися серед ночі в сльозах. Те, що я ніколи не зможу змінити.