Глава 27. Код «коричневий»

Здригаюся так, що плече сіпається. Нове повідомлення.

«Не змушуй мене повторювати, Ріно».

У горлі остаточно пересихає. Я ковтаю, але це не допомагає.

Намагаюся зробити крок — тіло не слухається. Наче мене прибили до підлоги.

Погляд мимоволі ковзає до дверей кімнати Грейс. Як пояснити відмову від побачення з Джейком? Як зробити це… нормально?

І тут знову вібрація. Я знову здригаюся, хапаючись за серце, мов якась бабуся.

— Та щоб тебе… — тихо бурмочу собі під ніс.

Екран спалахує.

Від Джейка: «Агов, мала. Ти йдеш?»

Відповідати потрібно швидко. Спокійно. Так, щоб не викликати зайвих запитань. Наче все гаразд. Наче мене зараз не розриває зсередини.

Швидко набираю повідомлення:

«Вибач, мені раптом стало зле. Я не зможу сьогодні. Сорі».

Дивлюся на текст кілька секунд. Занадто сухо? Занадто різко? Палець сам натискає «надіслати». Повідомлення відправляється. Серце калатає в грудях.

Одразу ж приходить відповідь.

Джейк: «Серйозно? Ти ж сама погодилася».

Я стискаю щелепи.

— Дідько… — шепочу, швидко набираючи знову.

«Вибач. Мені справді зле. Не зараз».

Три крапки. Він друкує. Я майже не дихаю, дивлячись на екран. Відчуваю, що Невідомий не жартує і зараз перебуває біля моєї мами. МАМИ!

Джейк: «Ти що, Ріно? Я нікуди не піду! Виходь, бо я сам зайду», — і смайлик…

Мені зараз зовсім не до нього. Не до його смайликів!

— Ріно? — дуже невчасно чую голос Грейс. Вона визирає зі своєї кімнати, висунувши голову з-за дверей, і дивиться на мене своїми великими очима. — Ти якого біса ще тут?! — сердито шикає.

— Я… — я ковтаю повітря, намагаючись зібрати думки. — Я не можу піти! — виривається з мене з відчаєм.

— Ріно, ми вже про це говорили, — Грейс по-материнськи виходить зі своєї кімнати, ставить руки в боки й дивиться на мене, як на малу дівчинку, яка не хоче йти до школи. — Тобі потрібно…

— У мене розлад шлунка! — вигукую перше, що спадає на думку, майже у відчаї. — Розумієш?! Відчуваю, що… мені треба до кімнати! А Джейк…

Розводжу руками, ніби це все пояснює. І стискаю стегна, наче мені справді потрібно до вбиральні.

— Ой, люба… — погляд Грейс одразу м’якшає. Вона підходить ближче, навіть трохи нахиляється до мене. — Розумію. Не хвилюйся, я з ним поговорю.

— Але ж не кажи, що… — я хапаю її за руку, зупиняючи.

— Що в тебе «тривожний випадок»? — вона тихенько хихикає, уже накидаючи куртку. — Звісно, ні, люба.

Я біжу до себе в кімнату, молячись, щоб Грейс упоралася з Джейком. Хоча це мене зараз не дуже хвилює. Телефон вібрує. Нове повідомлення.

Одразу відкриваю, і… хай йому грець. Повідомлення від Невідомого. Світлина.

Вулиця настільки знайома, що я ніби відчуваю запах квітів, які ростуть на клумбі біля будинку, де мешкає мама. А під нею текст:

«Розумна дівчинка. Роби все, що я тобі наказую, і ніхто не постраждає. Поки що».