Глава 26. Будь чемною дівчинкою

У вухах зашуміло, зображення перед очима попливло, ніби мене занурили під воду.

Ні. Ні. Ні…

Якщо це жарт — то це дуже поганий жарт… але як?!

Пальці швидко знаходять знайомий номер. Кожен гудок — мов ніж у серце.

— Алло…

— Мамо! — гаркнула я в слухавку й у ту ж мить спробувала вгамувати скажене серцебиття. — Т-ти де?

— У магазині, — здивовано відповіла вона. — Зачекай, ти десь на мене чекаєш? Ми ж домовлялися…

— Ні, ні, ні, все добре, я просто… просто…

Я заплющила очі, притиснула телефон сильніше до вуха, ніби це могло якось її захистити.

Просто що?

Сказати їй, що за нею стежить якийсь невідомий псих, який намагається звести мене з розуму?

Я ковтаю повітря, але воно не доходить до легень.

— Ти вже біля каси? — різко виривається в мене. — Мамо, просто скажи, де ти зараз стоїш.

Мені потрібно було переконатися, що це все — поганий жарт.

— Ні, люба, ось яблука вибираю. Хочу спекти яблучний пиріг.

Пальці стискають телефон так сильно, що аж боляче, але цей біль не тілесний.

У грудях починає гупати, немов молотом. Монотонно. Глухо. Наче хтось ізсередини намагається проломити мені грудну клітку.

Саме в цю мить на телефон приходить повідомлення.

«Виходь, красуне».

Екран спалахує просто перед очима.

Я завмираю, бо мозок геть не розуміє, що відбувається. От тільки Джейка мені зараз бракувало!

Ігнорую його, намагаючись зрозуміти, що робити. Думки плутаються, розсипаються, мов пісок крізь пальці.

Я не могла просто так сказати мамі про Невідомого.

— Доню, ти щось хотіла? У мене тут повний кошик продуктів. Не дуже зручно розмовляти.

— Мам…

Слова застрягають у горлі. Озираюся навколо, ніби хтось просто зараз стоїть поруч і слухає.

Ще одне повідомлення.

Але не від Джейка.

Екран знову спалахує.

Невідомий: «Будь чемною дівчинкою, Ріно, та відший цього бовдура. Ти ж не хочеш, щоб із твоєю мамою щось сталося?»

Руки тремтять, у горлі сухо, ніби води не бачила цілий місяць.

Довго не думаю, бо навіть не хочу уявляти, як втрачаю маму.

Ні. Ніколи.

— Добре, — кажу пошепки, майже беззвучно, ніби він може мене почути.

— Що? Ріно, у тебе все добре? — голос мами різко повертає мене до тями.

— Так-так, мамо, все добре. Вибач, у мене справи. Напиши, коли будеш удома.

Я навіть не чекаю відповіді — зв’язок уже обірвано.

Пальці ковзають по екрану, ледве слухаючись.

Швидко відповідаю на його повідомлення:

«Добре. Я не піду. Обіцяю. Не чіпай її!»

Кожна секунда очікування тягнеться, мов гума. Нестерпно довго.

Цього досить, щоб я почала задихатися.

Дихання збивається, стає уривчастим. Дідько… невже це панічний напад?

Біль у грудях наростає, стискає так сильно, що вдихнути майже неможливо. У вухах гуде. Перед очима все пливе, ніби світ починає розчинятися.

Я хапаю ротом повітря, але його ніби бракує.

Телефон різко завібрував у моїй руці. Я здригнулася, ніби мені на лоба кинули павука. Екран спалахнув.

«Розумниця. Знімай куртку та йди до своєї кімнати».